Читати книгу - "Червоний горобець"

— Дякую за вечерю, Нейте, — вона тримала себе в руках, хоч і заледве.

— Дозволь провести тебе додому, — сказав він.

— Ні, не варто, — відповіла Домініка.

Вона пройшла до дверей та повернулась, простягнувши на прощання руку, але він уже стояв прямо за нею, поклав руку їй на плече й ніжно поцілував у губи.

— Добраніч, — сказала вона і вийшла з квартири, відчуваючи поколювання на губах.

Нейтова піката з яловичиною

Відбийте невеликі медальйони з телятини. Приправте і швидко обсмажте в маслі та олії до золотистого кольору. Дістаньте зі сковорідки, покладіть у посудину й накрийте кришкою. Влийте в сковорідку сухе біле вино та лимонний сік, прокип’ятіть. Зменшіть вогонь, додайте тонкі скибочки лимона, каперси та холодне масло. Обережно протушіть (не доводячи до кипіння). Поверніть медальйони, щоб змішати з соусом та нагріти.

15

Уже за північ, сніг у Гельсінкі поступився дощам раптової весни, які розливалися тротуарами, скрапували з голих гілок дерев і з силою дріботіли у вікна. Нейт лежав у ліжку, не знаходячи собі місця. За дванадцять кварталів лежала Домініка, слухаючи звуки дощу і все ще відчуваючи поколювання від прощального поцілунку Нейта. Вона була рада, що врятувала його, і вирішила, що зробить це знову.

Слава Богу, в неї є Марта. Річ не тільки в тому, що підтримка подруги допомогла їй визначитися і прийняти рішення. Іронічні коментарі Марти про життя вигострили її мислення, особливо в питаннях, що стосувалися секретів від Служби. Марта не вірила в сліпу відданість. Вона навчала Домініку, що не слід бути в’язальницею, треба бути чесною з собою й насамперед давати клятви самій собі, а вже потім, якщо лишиться місце, Росії. Домініка лежала в ліжку, не знаходячи спокою.

За п’ять кварталів на схід Марта Єленова відчинила двері своєї квартири в житловому блоці, зарезервованому для співробітників посольства Росії. В коридорі висів важкий аромат вареного м’яса й капусти, що нагадало їй житлові райони Москви. Вона струснула краплі дощу зі свого плаща та повісила його на гачок біля дверей.

Її квартира була маленька, з однією кімнатою та відокремленим кухонним куточком, за яким містилася крихітна ванна кімната. Квартирою користувалися покоління працівників російського посольства, вона була брудна й занедбана, меблі подряпані й хиткі. Марта зашпорталася, знімаючи свої мокрі черевики, й засміялася сама до себе. Вона була напідпитку, провівши довгий вечір на самоті в маленькому кафе. Там Марта замовила пітіпанну, популярне скандинавське рагу з яловичини, цибулі та картоплі. А потім вийшла з бару та пішла додому під дощем. Після перепалки з Волонтовим минуло трохи часу, а очікуваного відкликання до Москви, догани, звільнення зі служби так і не сталося. Резидент настирливо її ігнорував, та, крім цього, не відбувалося взагалі нічого.

Марта бачила, що останніми днями Домініка намагалась розпланувати оперативні зустрічі з Натаніелем якомога частіше, передовсім тому, що це заспокоювало Волонтова, але також, як помітила Марта, бо Домініка не могла дочекатися кожної нової зустрічі з молодим американцем. Волонтов викликав до свого кабінету і її, та Домініка повернулася за стіл, підморгнувши Марті.

— Він був дуже спокійний, ледь не вибачався, — сказала Домініка за келихом вина після роботи. — Він закликав мене продовжувати працювати, за можливості спробувати прискорити темп.

— Не довіряю я тій медузі, — сказала Марта. — Моя тобі порада, Домі, кажи йому, що ти працюєш дуже старанно, та справа просувається повільно, хоча прогрес тебе й заохочує до подальшої активності. Усім хочеться звітувати Центрові про успіх, тож Волонтов намагатиметься підтримувати видимість вдалої роботи.

Пізніше того вечора, прямуючи додому, вона на п’яну голову сказала Домініці, що якби в них обох була хоч крапля здорового глузду, вони давно б перебігли на інший бік. Який жах.

Марта зайшла до своєї спальні. Впала на ліжко, зняла з себе вогкий одяг і скинула на підлогу. Вона одягла коротку шовкову нічну сорочку. Індійську, світло-бежеву, розшиту золотими та зеленими нитками. Маленькі зелені ґудзики тягнулися від шиї до подолу. Вона стала перед старим облущеним дзеркалом на стіні й поглянула на себе. Ця сорочка була подарунком від генерала ГРУ, її надіслали до радянського посольства в Нью-Делі. Він зустрів Марту під час операції, медової пастки, спрямованої проти індійського міністра оборони. Вісім тижнів тривав їхній бурхливий роман, та, зрештою, закінчився. Одна річ було спати з Королевою Горобців задля відпочинку від московської суєти, і зовсім інше — жити разом «з такою, як ти».

«З такою, як я», — подумала Марта, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Вона розстебнула сорочку й оглянула своє оголене тіло. «Вже кілька років, як за п’ятдесят, а все ще у формі», — відзначила подумки. Трохи зайвого на талії, кілька зморщок навколо очей, та груди ще не зовсім обвисли. Напів­обернувшись та піднявши сорочку, вона побачила, що її сідниці мали все ту ж ніжну округлу форму, яка значною мірою вплинула на молодого французького офіцера розвідки, коли той 1984-го року забув про свої обов’язки і проводив кожну неділю протягом місяця з нею в ленінградському готелі. Іноді вона згадувала його без будь-якої на те причини.

Марта пішла босоніж на кухню налити склянку води, яка б очистила думки та допомогла заснути. Вона повернулася до спальні та відчула, як чиясь рука стиснула її шию з-за спини. Вона нічого не чула. Чоловік міцно тримав її за горло. Вона схопила його лікоть обома руками, намагаючись зменшити натиск. Людина за спиною не здавалася великою; навпаки, складалось враження, що це хтось досить худий. Дихання на її шиї було рівномірним; він не боявся. Він не намагався її задушити, просто тримав. Марта подумала, може, якийсь збоченець вирішив таким чином до неї підкотити. Вона приготувалась нахилитися і викрутити йому яєчка.

І лише коли він трохи пройшовся з нею в такій позі, боком, до дзеркала, вона зрозуміла, що це не фінський кур’єр з вологою плямою на фартуку. Вона відчула запах аміаку та поту. А потім ще щось. Голос у її вусі, мов комашка, що повзе на рисовому папері. Одне слово російською, «Molchat». Мовчати. Зі спалахом жаху вона зрозуміла. Це були Вони.

З-за її плеча у дзеркалі показалась істота. Їхні очі зустрілися. Точніше, її очі зустрілись з одним з його очей. Інше, шмат блідуватого мармуру в очниці, дивилося вбік. У тьмяному світлі своєї спальні Марта не бачила його тіла, лише його руку та понівечене, пошрамоване обличчя, що висіло, мовби саме по собі, над її плечем. Його голос знову зашурхотів:

— Доброго вечора, товаришу Єленова. Можна називати вас Мартою? Чи краще «мій маленький горобчику»?

Нічна сорочка Марти трохи закотилася. Золоті нитки на ній вібрували разом з тремтячим тілом. Між складками сорочки виднівся її лобковий трикутник. Монстр трохи підняв свою руку. Марта стала навшпиньки.

— Мій маленький горобчику, — прошепотів чоловік. — Що ти робила?

Він підштовхнув її, все на кінчиках пальців, ближче до дзерка­ла. Марта поглянула в люстро й побачила, як на неї витріщаються власні нажахані очі.

— Ти розділиш зі мною своє ліжко, горобчику? — спитав чоловік. — Я приїхав здалеку.

У другій руці, схованій у чорну рукавицю, він тримав довгий ніж з викривленою ручкою.