Читати книгу - "Червоний горобець"

Цією рукою він обійняв її за талію. Чоловік відкинув один бік її сорочки кінчиком ножа. Її груди нажахано здіймалися. Голова за її плечем посміхнулася, притислась підборіддям до вигину її шиї та посилила хватку. Марта бачила, як її відображення у дзеркалі починає тьмяніти. Різкий шум у її голові все гучнішав. Вона почула, як диявол промовив: «Pokazat gde raki zimuyut». Я покажу тобі, де раки зимують. Марта знала цю фразу й те, що вона могла означати. Потім шум у вухах став ще голосніший і вона відключилася.

Вона отямилася швидко, немов виринувши у світло з темного виру. Лежала гола на спині, на своєму вузькому пошарпаному маленькому ліжку. Марта відчула, що її рот заклеєний скотчем. Її руки були зв’язані позаду і зап’ястками впивалися в спину. Знайомий нічник з тонким рожевим абажуром кидав м’яке світло на її ліжко. Ноги були зв’язані на рівні щиколоток. Вона перевірила на міцність кожен з вузлів, та вони не піддавалися.

Раптом почула звук, повернула голову, і її серце похололо. Нічого жахливішого вона в житті не бачила. На цьому чоловікові була її індійська нічна сорочка. Він танцював посеред маленької кімнати, хитаючись назад-вперед. Ніж досі був у його руці, і чоловік час від часу крутив ним над головою, присідаючи в піруетах. Марта почала тихо схлипувати.

Сергій Маторін був за чотири тисячі п’ятсот кілометрів звідси, в уявній мандрівці до Панджшерської ущелини. Він споглядав тіні, які відкидала маленька рожева лампа в спальні Марти, та перебував у бункері своєї групи «Альфа», побудованому з мішків із піском на схилі пагорба, і шипучий газовий ліхтар відкидав зелене світло по кутках їхнього сховку. Зв’язане тіло Марти перетворилося на тіло дружини голови селища, яку захопили під час світанкового нальоту, як покарання за те, що в селі надавали притулок повстанцям. Дощ у Гельсінкі, який дріботів у вікно, став для нього завиванням вітру сотні ночей, який підіймав піски з пустелі на півночі й ніс хмарами понад горами Гіндукуш, гойдаючи гофровані двері бункера. Хайбер знову був удома.

Афганка померла десь під вечір. Перехвилювалася, а може, не витримала, коли його солдати почергово її обробляли, а може, армійський ремінь, прибитий до фанерної стіни і зав’язаний на її шиї, надто сильно затягнув їй горло. Вона була вертикально притиснута до стіни, її підборіддя, висунуте з коміра, було високо задерте, ніби від пихи, а її мертві очі блищали під зеленим світлом ліхтаря. Вона складала Хайберові компанію. Він сидів, хитаючись під афганську музику з касетного програвача, але батареї потроху сідали, і музика то вповільнювалася, то прискорювалася.

Марта крутилася з боку в бік, сподіваючись вивільнити одну руку, розплутати ноги, щоб мати можливість опиратися йому. Її рухи привернули його увагу, і він здерся на ліжко в її ногах, повзучи на руках та колінах. Сорочка обліплювала його тіло. Він зависнув над нею, дивлячись униз, притискаючи її своєю вагою. Вона продовжувала крутити руками, м’язи на її шиї напружено випиналися. Маторін наблизив своє обличчя до неї й поглянув у вічі, слухаючи, як швидко вона дихає. Він зірвав стрічку з її рота, насолоджуючись цим нажаханим панічним диханням. «Bozhe», — прошепотіла вона.

Його очі уважно стежили за її обличчям, у той час як невидима рука занурила кінчик хайберського ножа під невеликим кутом їй під діафрагму приблизно на дев’ять дюймів і протягнула через серце прямо в горло. Марта вигнула спину, забившись у конвульсіях. Її відкритий рот не міг видати й звука, а тіло напружено звивалося, зв’язане мотузками. Маторін спостерігав за тремтінням її тіла, відчуваючи, як прискорюється її хрипке дихання, і дивився, дивився, дивився, як світло покидає її очі, що почасти закотилися. Цівки крові витекли з її ніздрі і з кутика рота. Марта помирала три хвилини. Вона не встигла почути, як Маторін прошепотів: «Bozhe? Ні, Бога тут сьогодні бути не може».

***

Наступного ранку Домініка увійшла до резидентури й поглянула на порожній стіл Марти. «Мабуть, допізна засиділася за аквавітом», — подумала вона.

Коли Марта не з’явилася й до обіду, Волонтов висунув голову зі свого кабінету й заволав:

— Де сьогодні Єленова? Вона телефонувала, що захворіла?

Ніхто не знав, де вона була.

— Молодший лейтенанте Єгорова, зателефонуйте до її квартири. Спробуйте з нею зв’язатися.

Домініка дзвонила кілька разів, та ніхто не відповів. Волонтов викликав офіцера охорони й наказав відвідати її квартиру, постукати у двері й скористатись офісною копією ключа, щоб увійти всередину. Той повернувся за годину й повідомив, що квартира порожня, але виглядає нормально. Одяг у шафі, посуд у раковині, ліжко застелене.

— Напишіть коротку телеграму в Центр, — гаркнув Волонтов охоронцеві, який дивився на Волонтова, мов ротвейлер, чекаючи на команду. — Повідомте, що адміністративний помічник Єленова Марта не з’явилась на роботу, місце її перебування невідоме. Про відсутність дзвінком не повідомляла. Проінформуйте їх також, що ми її шукаємо й надсилаємо запит до фінської національної поліції, щоб розпочала розшук. Перекажіть, що посольство вимагає термінових дій і повної секретності. Все.

Волонтов покликав до кабінету свого контррозвідника й зачинив двері.

— У нас може бути проблема, — сказав він. — Марта Єленова не виходить на контакт.

Він поглянув на годинник, випущений СВР, що висів над дверима.

— Уже майже п’ять годин, — сказав він.

Його людина з Лінії КР, позбавлена інтелекту в’ючна тварина, колишній працівник Управління прикордонної служби КГБ, поглянув на свій годинник, ніби щоб звіритись із озвученим Волонтовим часом.

— Відправляйся в СУПО20, — сказав Волонтов. — Попроси про зустріч із Сунквістом. Розкажи йому про Єленову, скажи, ми вважаємо, що її могли викрасти. Попроси, нехай перевірять усі термінали: аеропорт, залізницю, річковий вокзал.

— Викрали? — спитав контррозвідник. — Хто міг викрасти Єленову?

— Ідіот. Ми ж не скажемо фінській розвідці, що, скоріше за все, вона дезертирувала? Просто скажи, хай перевірять. У них є її фотографії з візи. І повтори, хай затямлять, що нерозголошення — обов’язкова умова. І сам тримай рота на замку.

Упродовж наступних шести годин поліції не вдалося досягти жодних результатів, але СУПО надіслало фото жінки, яка віддалено нагадувала Єленову і яка перетинала кордон зі Швецією в пункті Гаапаранта, біля Ботнічної затоки. На жінці був шарф та темні окуляри, які ховали півобличчя, але ніс та підборіддя були схожі. СУПО повідомили, що жінка минула фінський імміграційний контроль з фінським паспортом на ім’я Рити Вірен, і наразі вони перевіряли це ім’я. Її супроводжував невизначений чоловік в окулярах та бейсболці.

— Це все підтверджує, — сказав контррозвідник. — Американці. Вона перейшла на бік ЦРУ.

— Імбецил. Звідки ти це взяв? — спитав Волонтов.

— Гляньте на кепку, полковнику, — сказав контррозвідник, вказуючи на фотографії СУПО, які росіянам надіслали факсом. — Тут написано «Нью-Йорк».

Волонтов наказав йому забиратися геть.

Офісом поповзли чутки. Убивство? Викрадення? Слово, яке ніхто не наважувався вимовити. Дезертирство? Всі знали, що кілька тижнів тому між Мартою та Волонтовим сталася серйозна перепалка. Але щоб дезертирувати? Домініка була сама не своя. Марта не стала б дезертирувати, а якби й стала, то обов’язково попрощалася б. Вона лиш жартувала, що їм слід дезертирувати разом. Ні. Трапилось щось погане. А тоді вона застигла. Можливо, вони якось дізналися, що вона, Домініка, не звітує, а лише описує фальшивий прогрес