Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

— Ми вистояли в війні тоді, — сказав він Сорену. — Тепер перевіримо, чи вистоїмо у війні зараз.

— Ми готові, — відповів Сорен. — Кров’яні Скелі — це не просто місто. Це наша сила.

Кров’яні Скелі увійшли в період буденності, але з міцним фундаментом: справедливі закони, освіта, сильна армія. Угода з Норалісом обіцяла не лише перемогу над старим ворогом, а й економічний підйом. Келен готувався до нового етапу, знаючи, що його королівство стало сильнішим, ніж будь-коли.

Кров’яні Скелі сяяли магічними вогнями, але серце Келена було неспокійним. Угода з Норалісом про поділ земель Волдебії означала війну — останній удар по старому ворогу, який колись загрожував його королівству. Келен знав, що війна — це зло, але вірив, що боротьба за звільнення земель від тиранії Волдебії виправдана. З армією в 175 000 скелетів, посилених магами та підтримкою Нораліса, він вирушив у похід, щоб раз і назавжди покінчити з Волдебією. Але війна принесла не лише перемогу, а й момент, який змінив Келена назавжди.

Келен повів свої війська через пустельні землі до кордонів Волдебії, де їх уже чекали союзники з Нораліса. Армія Волдебії, що налічувала 200 000 воїнів, укріпилася в місті Торнгард — останній бастіон їхньої держави. Келен, разом із Сореном, Зарґотом і Веларом, розробив план штурму: маги-скелети мали створити захисні куполи, щоб захистити війська від стріл, а Зарґот мав атакувати укріплення з повітря. Сили Нораліса, озброєні морськими гарматами, підтримували наступ.

Штурм Торнгарда був запеклим. Маги-скелети викликали “Обсидіановий вибух”, руйнуючи стіни, а Зарґот спалював ворожі балісти своїм вогняним подихом. Війська Келена прорвалися до міста, але серед хаосу битви Келен відчув потребу перевірити, чи не залишилися цивільні в зоні бою. Він увійшов до старої церкви на околиці Торнгарда, де побачив картину, яка змусила його зупинитися.

Усередині церкви, серед потрісканих лав і розбитих вітражів, ховалася група дітей — від немовлят до підлітків. Їхні очі були сповнені страху, але одна дівчина, приблизно чотирнадцяти років, стояла попереду, міцно стискаючи дерев’яну палицю. Її темне волосся було скуйовджене, а обличчя вкрите брудом, але погляд горів рішучістю.

— Не підходь! — вигукнула вона, піднявши палицю. — Я не дам скривдити цих дітей!

Келен, чий кістлявий силует здавався грізним у тьмяному світлі, підняв руку, показуючи, що не має ворожих намірів. Його очі-кулі спалахнули м’яким зеленим світлом.

— Я не ворог, — сказав він спокійно. — Я хочу допомогти вам.

Він покликав Сорена, який швидко прибіг, тримаючи меч напоготові. Побачивши дітей, Сорен опустив зброю.

— Келене, що тут відбувається? — запитав він, оглядаючи переляканих малюків.

— Ці діти залишилися самі, — відповів Келен. — Ми не можемо залишити їх у цьому пеклі.

Він повернувся до дівчинки, яка все ще тримала палицю.
— Як тебе звати? Я обіцяю, що ми вас захистимо.

Дівчинка, вагаючись, опустила палицю.
— Я Лія. Ми ховаємося тут, бо... бо більше нікуди йти.

Келен кивнув і підняв посох. Він відкрив магічний портал, що вів до Астарона — безпечного міста п’яти уділів, де війна ще не залишила своїх слідів.
— Сорене, веди їх через портал. Я залишуся, щоб закінчити бій.

Сорен обережно повів дітей до порталу, допомагаючи нести найменших. Лія йшла останньою, тримаючи за руку немовля. Вона озирнулася на Келена.
— Ти не схожий на монстра, про якого розповідають.

Келен лише кивнув, його серце — якщо у некроманта могло бути серце — стиснулося від її слів. Він повернувся до бою, де його війська громили ворога.

Штурм Торнгарда завершився розгромом. Армія Келена, посилена магами-скелетами та підтримкою Нораліса, знищила 200 000 воїнів Волдебії. Захисні куполи відбивали атаки, а “Тіньові бурі” магів сіяли хаос у ворожих лавах. Зарґот спалив останні укріплення, і до вечора Торнгард упав. Волдебія втратила свій останній бастіон, а її землі були поділені між Келеном і Норалісом, як домовлено.

Келен, стоячи серед руїн, відчував змішані почуття. Перемога була його, але картина зруйнованого міста і покинутих дітей не давала спокою. Він знав, що війна за звільнення — це не виправдання, але краще, ніж війна за знищення. І все ж щось у ньому змінилося.

Після битви Келен телепортувався до Астарона, де Сорен уже розмістив врятованих дітей у тимчасовому притулку. Там він знову побачив Лію, яка допомагала роздавати їжу молодшим дітям. Її рішучість і турбота вражали. Келен підійшов до неї.

— Лія, — тихо сказав він. — Розкажи мені, що сталося з вашими батьками.

Дівчинка опустила очі, її голос тремтів.
— Вони всі загинули... під час війни з Бекстою, ще до вашого приходу. Волдебія воювала з усіма, і наше село зруйнували. Ми втекли до Торнгарда, але там стало ще гірше.

Келен слухав, і в його душі, яка, здавалося, давно згасла, заворушилося щось нове — співчуття. Він знав, що не може повернути цим дітям батьків, але міг дати їм майбутнє. Він подивився на Лію і прийняв рішення.

— Лія, я хочу, щоб ти залишилася під моєю опікою, — сказав він. — Ти і всі ці діти матимете дім у моєму королівстві. Я обіцяю.

Лія здивовано підняла очі.
— Ти... серйозно? Чому ти це робиш?

Келен помовчав, сам не до кінця розуміючи, що ним рухало.
— Бо я бачу в тобі силу. І тому, що я не хочу, щоб війна забирала в дітей усе.

Рішення Келена стати опікуном Лії та інших дітей стало прикладом для його підданих. Він наказав відкрити притулки в Астароні та Кров’яних Скелях, де діти отримували їжу, освіту і захист. Лія стала помічницею в притулку, допомагаючи молодшим і навчаючись у школі. Її мужність надихала інших, а чутки про некроманта, який піклується про сиріт, поширилися п’ятьма уділами.

— Ти змінився, — сказав Сорен, коли вони стояли на балконі палацу в Кров’яних Скелях. — Раніше ти думав лише про силу. А тепер... ти даєш людям надію.