Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

— Може, я просто втомився від війни, — відповів Келен, дивлячись на зорі. — А може, Лія нагадала мені, що навіть некромант може мати серце.

Перемога над Волдебією зміцнила королівство Келена, а поділ земель із Норалісом відкрив нові можливості для торгівлі та розвитку. Але справжньою зміною стало пробудження співчуття в Келені. Ставши опікуном Лії та інших дітей, він показав, що його королівство — це не лише сила, а й турбота про всіх, незалежно від походження. Кров’яні Скелі сяяли як символ надії, але Келен знав, що нові виклики ще попереду.

Кров’яні Скелі, осяяні магічними ліхтарями темних ельфів, процвітали як ніколи. Після перемоги над Волдебією та поділу її земель із Норалісом королівство Келена стало символом єдності й сили. Але для самого Келена справжньою перемогою стало не завоювання, а турбота про дітей, яких він урятував у Торнгарді, особливо про Лію. Його рішення стати її опікуном змінило не лише його життя, а й усе королівство, надихаючи навіть скелетів на несподівані вчинки. А однієї ночі божественна зустріч із богом смерті Дезасом відкрила нову главу в історії Кров’яних Скель.

Після повернення до Кров’яних Скель Келен забрав Лію до свого палацу. Він виділив їй простору кімнату, оздоблену кристалами кривавого обсидіану, і найняв учителів із Академії Некромантії, щоб допомогти їй із навчанням. Лія виявилася здібною ученицею: вона швидко опанувала письмо, математику й основи магії. Келен проводив із нею вечори, розповідаючи історії про стародавні битви та магію, а іноді просто слухав, як вона розповідала про свої мрії.

— Ти коли-небудь думав, що будеш некромантом із донькою? — запитала Лія одного вечора, сидячи за столом із книгами.

Келен, чиї очі-кулі м’яко сяяли, усміхнувся — якщо скелет міг усміхатися.
— Ні, Ліє. Але я радий, що так сталося. Ти нагадуєш мені, що навіть у темряві є місце для світла.

Він допомагав їй не лише з навчанням, а й із життям. Коли Лія сумувала за втраченими батьками, Келен сидів із нею, розповідаючи, як він сам колись утратив усе, але знайшов нову мету. З часом їхні стосунки стали такими, що Лія називала його “татом” — слово, яке змушувало серце Келена, якщо воно ще існувало, тремтіти від тепла.

Дії Келена не залишилися непоміченими. Його маги-скелети, які століттями знали лише війну та магію, були вражені. Якщо некромант, їхній повелитель, міг піклуватися про живу дитину, то чому вони не могли? У Кров’яних Скелях і Астароні кілька скелетів, натхненних прикладом Келена, почали брати під опіку дітей із притулків. Вони не могли бути батьками в традиційному сенсі, але допомагали з навчанням, охороняли дітей і навіть розповідали їм історії про давні битви.

Найдивовижнішим стало те, що деякі скелети, яких Келен викликав із мертвих, почали згадувати своє минуле життя. Завдяки магії кривавого обсидіану та вдосконаленим заклинанням Академії Некромантії кілька скелетів виявили, що діти в притулках — їхні нащадки. Один із магів-скелетів, на ім’я Ксавір, знайшов свого онука, хлопчика на ім’я Тімон, у притулку Астарона.

— Я пам’ятаю його очі, — сказав Ксавір, тримаючи руку Тімона. — Вони такі ж, як у моєї доньки... коли я ще був живим.

Келен, дізнавшись про це, зібрав таких скелетів і дозволив їм офіційно стати опікунами своїх рідних. Це ще більше зміцнило єдність королівства, адже живі та мертві почали бачити одне в одному не лише союзників, а й родину.

— Ти створив щось більше, ніж армію, — сказав Сорен, спостерігаючи, як скелет із притулку вчить дитину читати. — Ти дав нам усім мету.

— Я просто хотів зробити правильно, — відповів Келен. — І, здається, це працює.

Однієї ночі, коли Кров’яні Скелі спали, Келен сидів у своїй кімнаті, переглядаючи сувої законів. Його кістлява рука завмерла, коли повітря стало холодним, а тіні в кімнаті загуснули. Перед ним з’явилася постать — висока, закутана в чорний плащ, із очима, що горіли, як зорі. Це був Дезас, бог смерті, чий голос гудів, як відлуння вічної порожнечі.

— Келене, некроманте, — промовив Дезас. — Ти досяг того, що жоден із моїх слуг не робив. Ти не лише підняв армію мертвих, а й створив королівство, де живі й мертві живуть разом. Я звільнив тебе від чар того некроманта не дарма.

Келен підвівся, його посох спалахнув зеленим світлом.
— Чому ти прийшов, Дезасе? Чого хочеш від мене?

— Я хочу, щоб твоє королівство сповідувало мої устрої, — відповів бог. — Моя віра вчить, що смерть — не кінець, а частина життя. Ти довів це, піклуючись про живих і даючи мертвим нову мету. Зроби мене покровителем Кров’яних Скель, і я благословлю твою землю силою.

Келен задумався. Він не був релігійним, але розумів, що віра може об’єднати народ. Дезас не вимагав жертв чи поклоніння — лише визнання, що смерть і життя пов’язані. Келен кивнув.
— Я подумаю над твоєю пропозицією, Дезасе. Але мої люди самі вирішать, у що вірити.

Бог зник, залишивши в кімнаті лише холодне відлуння.

Наступного дня Келен скликав Військову Раду: Сорена, Зарґота, Тарвіна, Велара та Торґріна, представника гномів. Він розповів про візит Дезаса і його пропозицію. Усі були вражені, адже боги рідко з’являлися смертним.

— Бог смерті? — перепитав Торґрін, потираючи бороду. — У гномів свої боги, але якщо Дезас благословить наші шахти, я не проти.

Зарґот, дракон, прогримів:
— Якщо Дезас дає силу, я за. Мої кістки вже належать смерті, але я хочу, щоб вони служили довго.

Велар, маг-скелет, додав:
— Багато з нас, скелетів, відчувають зв’язок із Дезасом. Він створив нас через Келена. Ми будемо раді, якщо він стане нашим покровителем.

Сорен, єдиний, хто залишався обережним, сказав:
— А що подумають люди? Вони можуть боятися бога смерті.

— Тоді ми покажемо, що Дезас — це не про страх, а про єдність, — відповів Келен. — Ми не змушуватимемо нікого. Але я вірю, що це може зміцнити нас.

Рада одноголосно підтримала ідею ввести віру в Дезаса як одну з офіційних у королівстві, але без примусу. У Кров’яних Скелях і Астароні почали будувати невеликі храми Дезаса, де маги-скелети проводили ритуали, що прославляли зв’язок між життям і смертю. Жителі, особливо ті, хто втратив близьких, знаходили в цій вірі розраду, адже вона обіцяла, що смерть — не кінець.