Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Келен став не лише правителем, а й батьком для Лії, даючи їй дім і надію. Його приклад надихнув скелетів піклуватися про дітей, а деякі навіть возз’єдналися зі своїми рідними. Зустріч із Дезасом і введення його віри зміцнили королівство, додавши духовний вимір до його єдності. Кров’яні Скелі сяяли як ніколи, але Келен знав, що нові випробування чекають попереду.

Кров’яні Скелі сяяли під магічними ліхтарями темних ельфів, їхні червоні скелі відбивали світло, створюючи ілюзію вічного заходу сонця. Королівство Келена процвітало: шахти гномів постачали кривавий обсидіан, ринки гуділи від торгівлі з Норалісом, Ільварісом і Кразґаром, а Академія Некромантії готувала нових магів. Але для Келена справжньою гордістю були не лише завоювання чи багатства, а Лія — дівчинка, яку він узяв під опіку, і яка стала для нього донькою. Паралельно з вихованням Лії Келен почав будувати храми богу смерті Дезасу, виконуючи його прохання, і ці храми стали новим символом єдності в королівстві. У буденності, наповненій турботою про Лію та духовним розвитком, Келен знаходив новий сенс свого існування.

Після зустрічі з Дезасом, богом смерті, Келен вирішив утілити його ідею, не примушуючи нікого до віри, але створюючи простір, де живі та мертві могли б шанувати зв’язок між життям і смертю. Він наказав звести невеличкі храми Дезаса в Кров’яних Скелях, Астароні, Крейвуді, Блекстоуні та Ріверхолді. Ці храми були скромними, але величними: збудовані з темного каменю, прикрашені кристалами кривавого обсидіану, що сяяли м’яким червоним світлом. Усередині стояли вівтарі, оточені кістяними арками, які символізували цикл життя і смерті. Маги-скелети, навчені в Академії, проводили ритуали, під час яких вони дякували Дезасу за силу, що дозволяла мертвим служити живим.

Скелети стали найчастішими відвідувачами храмів. Для них Дезас був не просто богом — він був джерелом їхнього існування, тим, хто через Келена дав їм нове життя. Вони приходили до храмів, щоб медитувати, укріпляти свої магічні зв’язки або просто стояти в тиші, відчуваючи присутність бога. Один із магів-скелетів, Ксавір, який возз’єднався зі своїм онуком Тімоном, часто брав хлопчика до храму в Астароні.

— Чому ти так любиш це місце? — запитав Тімон, тримаючи руку Ксавіра, чиї кістки тихо клацали.

— Бо тут я відчуваю, що смерть — це не кінець, — відповів Ксавір. — Дезас дав мені шанс бути з тобою, мій хлопчику.

Інші раси відвідували храми рідше, але їхня присутність зростала. Гноми з Дурґалона, які звикли шанувати богів гір, приходили до храмів із цікавості, а деякі залишалися, вражані ідеєю, що смерть може бути частиною життя. Купці з Крейвуда молилися за захист своїх караванів, а рибалки з Ріверхолда просили благословення для своїх сімей. Навіть кілька темних ельфів із Ільваріса відвідали храм у Кров’яних Скелях, заінтриговані схожістю філософії Дезаса з їхньою магією тіней.

Келен особисто брав участь у створенні головного храму в Кров’яних Скелях. Він власноруч вирізьбив на вівтарі символ Дезаса — спіраль, що з’єднувала два світи. Під час відкриття храму він звернувся до натовпу:
— Дезас учить нас, що життя і смерть — це одне ціле. Цей храм — не для страху, а для надії. Ми всі — частина цього циклу.

Сорен, стоячи поруч, тихо додав:
— Ти робиш із бога смерті символ єдності. Це щось нове, Келене.

Лія росла, і з кожним роком вона ставала дедалі впевненішою. Їй виповнилося шістнадцять, і вона вже була не просто врятованою дівчинкою, а талановитою ученицею Академії Некромантії. Вона вивчала магію захисту, але також захоплювалася історією та алхімією, експериментуючи з кривавим обсидіаном під наглядом гном’ячих ковалів. Келен, попри свої обов’язки правителя, завжди знаходив час для неї, і ці моменти стали найціннішими в його житті.

Кожного ранку Келен і Лія снідали разом у саду палацу, де росли квіти, посаджені за її ініціативи. Лія розповідала про свої заняття, а Келен ділився історіями про своє минуле — про часи, коли він був лише в'язнем некроманта, і про битви, які сформували його. Іноді він навчав її простих заклинань, наприклад, як викликати маленький магічний вогник.

— Тату, дивись! — радісно вигукнула Лія одного ранку, створюючи крихітну сферу світла, що гуділа над її долонею.

Келен схвально кивнув.
— Ти швидко вчишся. Але пам’ятай: магія — це не лише сила, а й відповідальність.

Він допомагав їй із домашніми завданнями, перевіряючи її записи з алхімії чи виправляючи помилки в заклинаннях. Лія жартувала, що Келен — найсуворіший учитель, але її очі сяяли від вдячності.

Вечорами, коли Келен завершував справи Ради Єдності чи переговори з послами, він часто знаходив Лію в бібліотеці палацу, де вона читала стародавні сувої. Вони гуляли містом, оглядаючи нові квартали, побудовані гномами, або відвідували храми Дезаса. Лія цікавилася вірою в бога смерті, але ставилася до неї з дитячою допитливістю.

— Чому Дезас обрав тебе? — запитала вона якось, сидячи на сходах храму.

Келен помовчав, його кістляві пальці стиснули посох.
— Я не знаю, Ліє. Може, тому, що я відмовився бути просто зброєю. Я хотів будувати, а не руйнувати.

Лія задумливо кивнула.
— Ти будуєш не лише королівство. Ти побудував дім для мене.

Ці слова змусили Келена відчути тепло, якого він не знав століттями. Він обійняв її — незграбно, як може обіймати скелет, — але Лія засміялася і обійняла його у відповідь.

Іноді Келен брав Лію на виїзди до інших міст. У Крейвуді вони відвідували ринки, де Лія вчилася торгуватися з купцями, а в Ріверхолді вона захоплено спостерігала, як рибалки витягали сіті з річки. Під час однієї поїздки до Блекстоуна Лія допомогла гномам протестувати новий магічний артефакт — ліхтар, що працював на кривавому обсидіані.

— Ти впевнена, що не боїшся? — запитав Келен, коли Лія взяла ліхтар, що пульсував енергією.

— З тобою? Ніколи! — відповіла вона, і її сміх наповнив шахту.