Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Ці моменти зміцнювали їхній зв’язок. Келен, який колись був лише некромантом, тепер відчував себе батьком, і це давало йому сили правити з ще більшою мудрістю.

Приклад Келена надихав не лише живих, а й скелетів. Усе більше магів-скелетів брали під опіку дітей із притулків, навчаючи їх ремесел, магії чи просто розповідаючи історії. Деякі скелети, завдяки магії Дезаса та кривавого обсидіану, продовжували згадувати своє минуле. У Кров’яних Скелях і Астароні з’являлися зворушливі історії возз’єднання: скелет-коваль із Блекстоуна знайшов свою правнучку, а скелет-стражник із Ріверхолда впізнав у дівчинці з притулку свою доньку, яку втратив за життя.

Ці зв’язки змінили королівство. Жителі, які колись боялися скелетів, тепер бачили в них захисників і навіть родичів. У храмах Дезаса скелети молилися за своїх нових сімей, а живі приходили, щоб подякувати за захист. Торґрін, гном із Дурґалона, якось сказав:
— Я думав, що скелети — це лише кістки. Але вони мають серця, як і ми.

Храми Дезаса стали осередками не лише віри, а й спільноти. Маги-скелети проводили ритуали, під час яких кристали обсидіану сяяли, наповнюючи повітря енергією. Жителі вірили, що ці ритуали захищають міста від бід. Одного разу, коли буря загрожувала врожаю в Ріверхолді, маги-скелети в храмі Дезаса викликали захисний купол, урятувавши поля. Це ще більше зміцнило віру в бога смерті.

Келен часто відвідував головний храм у Кров’яних Скелях, іноді з Лією. Він не молився в традиційному сенсі, але відчував присутність Дезаса. Одного вечора, коли вони з Лією стояли біля вівтаря, вона запитала:
— Ти віриш, що Дезас дивиться на нас?

— Я вірю, що він бачить, як ми намагаємося зробити світ кращим, — відповів Келен. — І я сподіваюся, що він задоволений.

Кров’яні Скелі стали не лише політичним і економічним центром, а й місцем, де живі та мертві об’єднувалися під покровом Дезаса. Храми бога смерті символізували єдність, а турбота Келена про Лію та приклад скелетів, які ставали опікунами, зміцнювали дух королівства. Лія росла, стаючи не лише донькою Келена, а й надією для нового покоління. Келен, некромант із кістлявими руками, знайшов у ній сенс, який перевершував усі його перемоги.

— Ти зробив мене щасливою, тату, — сказала Лія, обіймаючи його одного вечора. — І я хочу, щоб усе королівство було таким же щасливим.

— Ми зробимо це разом, — відповів Келен, його голос був сповнений тепла. — Для тебе, для всіх нас.