Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

хмарі голубів, що били крилами, я повільно тяг візок до подвір’я, і явилося переді мною на цій дорозі ще одне видіння, з’явився мені Зденек, не той політичний функціонер, а метрдотель готелю «Тіхота», як одного разу у вихідний день ми пішли на прогулянку і в березовому гаю побачили, як бігає між деревами чоловічок зі свистком, він свистів, показував рукою, відштовхував дерева й кричав на них: «Що ви знову собі дозволяєте? Пане Ржіга, ще раз — і ви покинете гру!» І знову біжить від дерева до дерева, Зденек веселився, а я нічого не розумів, а потім Зденек пояснив, що це футбольний суддя, пан Шіба, того разу ніхто не хотів бігати зі свистком на матчі «Спарта» — «Славія», бо там кожної хвилі когось ображали, ось ніхто й не хотів, і тоді пан Шиба сказав, що свистіти буде він… і ото він тренувався в лісі серед беріз, бігав, викликаючи в берізок сум’яття, і карав, і погрожував вилученням Бурґрові і Брайнові, але над усе кричав на пана Ржігу, мовляв, ще раз, і той покине поле… Відтак по обіді Зденек з божевільні для легко прибацаних повіз на екскурсію повний автобус вар’ятів і завіз їх у село, де було посвячення церкви, і вони у смугастому вбранні і в шапочках могли кататися на каруселях і гойдатися на гойдалках, і Зденек, купивши у шинку бочку пива, з піпою[35] та позиченими гальбами, завіз їх у березовий гайок, там вони відкрили цю бочку і пили, а пан Шіба бігав серед берізок і свистів, хворі дивилися, дивилися і врешті второпали, що до чого та водномить перетворилися на уболівальників і почали кричати і підбадьорювати всіх знаменитих гравців «Спарти» і «Славії», вони навіть помітили, що Брайн копнув Планічку в голову, і верещали доти, аж доки вивели того Брайна з поля… і нарешті після того, як пан суддя тричі відштовхнув Ржігу і тричі зробив йому зауваження, нічого не залишалося, як вивести футболіста з поля за грубу гру проти Єзбера, а вар’яти кричали, і коли ми допили бочку пива, то не лише вони, але і я побачив замість берізок рухливі двобарвні й червоні спортивні форми, що ганяли в такому самому стрімкому темпі, в якому суддя, крихітний пан Шіба, свистів… і уболівальники врешті винесли його з поля на плечах за таке чудове суддівство матчу… через місяць Зденек показав мені статтю про суддівство пана Шіби, який вигнав з поля Брайна і Ржігу і таким чином своїм енергійним свистком врятував зустріч… І так поступово неймовірне здійснилося, коло замикалося, я почав повертатися в пору свого дитинства, юності, знову я був піколиком, і наскільки я віддалявся, настільки й повертався назад. Ще кілька разів я стояв віч-на-віч з самим собою, але не тому, що мені хотілося, події змушували мене озиратися на своє життя, бачити, як чатував я з бабусею біля відкритого вікна її комірки над вікном туалету Карлових лазень, звідки щочетверга і щоп’ятниці комівояжери викидали брудну білизну, яка деколи на чорному тлі вечора розкидала руки, мовби хтось розпинав на хресті білі сорочки, інколи підштанки, але потім усе це падало вниз на величезне млинове колесо, звідки бабуся стягувала його гаком, щоб потім випрати, зацерувати і продати робітникам на будівництві.

У ту бурсу мільйонерів прийшло повідомлення, що ми тут останній тиждень, потім нас відправлять на роботу, а найстарші підуть додому. І тоді ми влаштували прощальну вечерю, а що треба було зібрати більше грошей, я отримав відпустку і з фабрикантом штучних щелеп подався до нього на хутір, де він сховав гроші… То було ще одне моє неймовірне враження, добралися ми на той хутірець аж уночі, приставили драбину і при світлі ліхтарика відчинили двері на стрих, фабрикант забув, у якій скрині він сховав свої сто тисяч, і я відкривав одну за другою однаковісінькі скрині, аж поки відкрив останню велику скриню і посвітив у її нутрощі, я жахнувся, хоча й міг сподіватися такого від фабриканта штучних щелеп, у скрині були самі штучні зуби і ясна, так багато, самі рожеві ясна з білими зубами, сотні штучних щелеп, я стояв на сходах і аж злякався, бо ті зуби виглядали, як м’ясожерні рослини, зціплені і стиснуті, деякі напіввідкриті, інші роззявлені, гейби та штучна щелепа позіхала, аж вивертаючись з суглобів, і я почав падати навзнак і перевернув на себе скриню, потім відчув на руках і на обличчі холодні поцілунки зубів, я скотився з драбини і загубив ліхтарика, впав на підлогу, а на мене сипалися ті зуби, я лежав засипаний, усі груди в штучних щелепах, і з того всього я дістав таку гусячу шкіру, що навіть не міг кричати… та все ж я перекинувся на живіт і хутенько виповз рачки з-під тих зубів, наче якийсь звір, наче якийсь павук… а на дні скрині лежали ті тисячі, і фабрикант акуратно збирав усі ці зуби, змітав їх на шуфельку і зсипав до скрині, потім перев’язав скриню мотузкою і знову заволочив її туди, де я її відкривав… ми замкнули горище і мовчки повернулися на вокзал. Та наша остання вечеря була майже така, як бували святкові бенкети у готелі «Париж», я заскочив до свого празького покою за новим фраком, а, головне, я взяв той орден, якого отримав від ефіопського імператора, і ту стрічку через груди, ми купили квіти і багато гілочок шпараґуса для оздоби столу, і цілий день пан власник готелю Шроубек і пан Брандейс прикрашали столи в їдальні для священиків, і пан Брандейс шкодував, що не може виставити те золоте начиння, а ще ми запросили усіх міліціонерів і начальника нашого табору, то був такий добрий татусь, учора ввечері він зустрів нас біля села й запитав, куди ми йдемо, а пан Брандейс каже: «Ходімо, пане начальнику, з нами, ми йдемо танцювати», але він не пішов, тілько похитав головою і подався собі з рушницею, яку ніс, ніби риболовецьку вудку, страшно йому заважав той військовий ґвер, бо він йому ані руш не пасував, адже він уже мріяв про те, як знову піде працювати на шахту, тільки передасть для ліквідації цей мільйонерський табір… А я знову став кельнером, зодягнув фрак, але вже зовсім інакше, ніж одягав колись, так, ніби звичайний костюм, бо я вже десь був і щось бачив, без жодних цереґелів пришпилив зірку до грудей фрака, начепив блакитну стрічку, тепер я вже не витягався