Читати книгу - "Родаки"

Почувши про наміри незваних гостей, Фіскарошка підскочила квочкою і всіма нечистими і нечестивими словами почала обливати районних панів. До неї долучився і гнівачий Соломон. Дід навіть кілька разів махнув погрозливо палицею. Проте, умиротворений лагідним осіннім сонцем, за якусь мить обм’як, присів на призьбі і, як це часто траплялось із великих нервів, похнюпив голову, задрімав, а потім і взагалі врізав хропака. А баба, не даючи прибульцям вставити слова, продовжувала плескати словесними нечистотами. І раптом, у розпал веремії, із хати вийшли мамка.

— А што туйки робиться? — запитали вони із своєю незмінною усмішкою.

— Ми вот прішлі іменно к вам, овйос єго в феню! — заявив Пуцлик.

— До мене є якісь питання?

— Да! — відрубав Пуцлик. — Ответьтє, почему ви, овйос єго в феню, не запісалісь в колгоз?

— А я вам уже вчора, видиться, казала, — нагадали мамка. — Я не худоба, аби мене записували у колгоз.

— Позвольте зазвідати? — запитав один із уповноважених. — А хто ви тогди єсьте?

— Я — потомственна княгиня, — на диво спокійно відповіли мамка.

— Но, а я тогда — король Франції, овйос єго у феню! — зареготав Пуцлик.

— Ні, ви… вірніше… ти є, був і будеш смердом, рабом і слугою, — з гідністю відповіли мамка.

— Ви, жіночко, не праві! — заявив рішуче другий уповноважений, що досі мовчав. — Наша мудра ленінська політика провозгласила рівність всіх людей.

— Це все ваші байки, аби баламутити народ, вчиняти війни та революції, — сказали мамка. — Як у природі, так і межи людьми ніколи не було, нема і не буде рівності. Ми є всі рівними лише перед одним — своїм Всевишнім Творцем.

— Ви слишитє, она єщо разводіть, овойс єго у феню, антісовєтськую релігіозную пропаганду! — заверещав Пуцлик і, звернувшись до міліціонера, суворо крикнув: — Арєстовать єйо, овйос єго у феню!

Міліціонер стенув плечима, потягнувся до кобури з пістолетом і рушив до мамки. А вони тим часом витягли подаровану циганкою хустку, розгорнули її, пильно приглянулись, щось прошепотіли. А відтак підняли голову і, коли міліціонер простягнув руку, мамка, мило дивлячись йому у вічі, дуже приязно сказали:

— Ви заблудилися, добрий чоловіче. Ви не туди потрапили.

Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі безпорадно оглянувся.

— І ви теж заблудилися, — так само приязно і спокійно сказали мамка іншим незваним гостям.

Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали переглядатися між собою.

— Ідіть із миром і не грішіть більше! — мовили мамка. — Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися.

На величезний подив баби Фіскарошки, всі четверо почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно покинули обійстя.

— Свят-свят, дочко моя дорога! — почала хреститись Фіскарошка. — Што ти з ними наробила?

— Ви, мамо, самі виділи — не лаялася, не кричала, не билася, а сказала людям правду і вони зрозуміли, — усміхнулись мамка…

— Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жаба-коропаня? — почала зі страху Фіскарошка штурхати Соломона.

— Мамо, не будіть нянька, — попросили лагідно мамка. — Хіба не видите, як вони переживають у сні?

Як потім оповідали, делегація на чолі із Пуцликом, вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до Палестини. І тут, щоб рушити до Мукачева, пішла зовсім у протилежний бік — через Бразилію і Ватикан попрямувала до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось пошепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.

Майже цілий тиждень Пуцлик із своїм загоном замість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме навколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до якогось села, але у Копинівцях їм розтлумачать, як прямувати до Мукачева, проте загін рушить знову у протилежний бік — до перечинських лісів. Врешті-решт про це прочула мукачівська влада й організувала на пошуки заблукалих соратників військовий загін.

Тільки на третій день солдати знайшли їх біля села Пацканьова — обірваних, зарослих, голодних і ледь не божевільних від пережитого.

Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових соратників, які залізною волею хотіли затягнути мою мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного начальника повернув різко. Видно, блукання по лісах освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик вмить забув про російську, почав спілкуватися на материнській. Вийшов із партії і покинув роботу, потім найнявся двірником до храму, де до останніх днів своїх співав у хорі.

Того ж вечора мамка зібрали всю нашу родину і сказали:

— Не хочу, аби ви через мене мали великі біди. Тому покину вашу хату і переберуся до нянька.

— Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі водноголос. — А як же чоловік, діти?

— З ними буде все добре, — заспокоїла мамка. — Повірте мені — вони будуть зі мною, а я — з ними, але хату вашу мушу покинути…

— Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде, — заперечила Фіскарошка.

— Ні, там не знайдуть, — усміхнулась мамка, — якщо я буду там, у нянька, всі забудуть про мене.

І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка повернулися до батьківського обійстя. І що дивно, з того дня і насправді всі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:

— Так, так… Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть, — і намагалась втекти.

У родині Данків теж дивно ставилися до життя мамки в діда Наполійона. Усім здавалось, що так і тільки так має бути. І що дивно — ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми — із нею.

Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до сну і молились за мою долю.

Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться в нашій родині на Небесі — від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.

Палкого літнього надвечір’я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, з мухами в носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки натрапили