Читати книгу - "Фламандська дошка"

— Істина подібна до оптимального ходу в шахах: він існує, але його треба знайти. Якщо маєш необхідний час, завжди можеш його довести.

Почувши таке, Бельмонте лукаво посміхнувся.

— Як на мене, цей оптимальний хід чи істина — називайте, як хочете, — можливо, насправді існує. Але його не завжди можна довести. І будь-яка система, що намагається це зробити, обмежена й відносна. Відправте мого ван Гюйса на Марс чи на планету Ікс і побачите, чи зможе хтось розв’язати загадку там. Ба навіть більше: відправте їм цю платівку, яку ми зараз слухаємо. Або, коли вже на те пішло, ще й розбийте її на друзки. Яке значення міститиметься в ній?.. А оскільки ви вочевидь є прихильником точних законів, дозвольте нагадати вам, що сума внутрішніх кутів трикутника в евклідовій геометрії дорівнює ста вісімдесяти градусам, в еліптичній вона більша, а в гіперболічній менша… Річ у тім, що єдиної системи не існує, аксіом не існує. Системи не подібні між собою навіть у межах однієї системи… Ви полюбляєте розв’язувати парадокси? їх чимало не тільки в музиці, але й у живописові і, гадаю, в шахах. Ось, будь ласка, — старий простягнув руку до столу, взяв олівець та аркуш паперу й, написавши на ньому кілька слів, передав Муньйосу. — Прочитайте, будь ласка.

Шахіст уголос прочитав:

— «Фраза, яку я зараз пишу, — та сама, яку ви зараз читаєте». — Він здивовано глянув на Бельмонте. — Ну, то й що?

— Те, що я казав. Цю фразу я написав півтори хвилини тому, а відтоді, як ви її прочитали, минуло сорок секунд.

Тобто я писав… а ви читали її в різні моменти. Однак на папері перше і друге зараз, безперечно, збігаються і становлять один і той самий момент… Відтак ця фраза, з одного боку, реальна, з другого — недійсна… Чи, може, поняття часу ми не беремо до уваги?.. Непоганий приклад парадоксу, чи не так?.. Бачу, ви не маєте на це відповіді, але ж те саме відбувається і з правдивою природою загадок, які підносять нам чи то мій ван Гюйс, чи то будь-яка інша річ… Хто каже вам, що ваше розв’язання задачі вірне? Ваша інтуїція і ваша система? Нехай так, але якою вищою системою ви можете довести, що ваша інтуїція та ваша система вірні? І якою ще системою ви підтвердите чинність цих двох систем?.. Ви шахіст, і, гадаю, вам видадуться цікавими ці рядки… — І Бельмонте неквапно продекламував:

Але й гравець, хоча не знає сам,

теж бранець гри (казав Омар Хайям).

Ведуть крізь чорну ніч і білу днину

гравець фігури, а Творець — гравця.

Який же Бог за спиною Творця

почав цю гру фантазій, часу й тліну? [25]

Увесь світ гігантський парадокс, — підсумував старий. І прийміть мій виклик: спробуйте довести протилежне.

Хулія глянула на Муньйоса й завважила, що той уважно дивиться на Бельмонте. Шахіст трохи схилив голову, його погляд зробився невиразним, а на обличчі відбилася розгубленість.

Після випитої горілки музика — м’яка джазова мелодія з поставленого на мінімальну гучність диска, схожа на ледь Чутне бурмотіння, що мовби долинала з темних кутів помешкання, — огортала її, наче пестила — лагідно й заспокійливо, — даруючи умиротворення та просвітління. Здавалося, геть усе — ніч, музика, тіні та світлотіні, навіть приємне відчуття комфорту в потилиці, що сперлася на бильце шкіряного дивана, — зливалося в повній гармонії, де й найменший з оточуючих Хулію предметів, і найневиразніша думка знаходили своє належне місце в мозку чи просторі, з геометричною точністю вкладаючись у її світосприйняття та свідомість.

Ніщо, навіть найнеприємніші спогади, не могло зруйнувати спокій, що панував у душі дівчини. Це вперше у неї з’явилося відчуття душевної рівноваги, і вона повністю йому віддалася. Навіть телефонні дзвінки, що передували загрозливому мовчанню, до якого вона вже майже звикла, були нездатні розвіяти це зачарування. І лежачи ось так, із заплющеними очима, злегка похитуючи головою в такт музиці, Хулія посміхнулася сама до себе. У такі миті, як ця, було просто жити в злагоді із собою.

Вона ліниво розплющила очі. В мороці до неї посміхнувся й мерехтливий лик готичної мадонни, чий погляд загубився в тиші століть. На заплямованому фарбою ширазькому килимі, притулившись до ніжки столу, стояла картина в овальній рамі, з наполовину знятим лаком — романтичний андалуський краєвид, сумний та заспокійливий: повільна севільська річка із вкритими буйною рослинністю зеленими берегами і човен, і віддалік — дерева. А посеред студії, поміж усіх цих дерев’яних та бронзових статуеток, рам, картин, слоїків із розчинниками, полотен на стінах і на підлозі, напіввідреставрованої барокової фігури Христа, стосів книг і дисків та керамічних виробів — на дивному перетині всіх цих ліній та перспектив нібито випадково, а проте безперечно домінувала «Шахова партія», вносячи урочистий лад у цей позірний безлад, що так нагадував атмосферу аукціону чи антикварної крамниці. Приглушене світло з передпокою лягло на картину вузькою прямою смугою, і цього було досить, щоб поверхня фламандської дошки ожила й Хулія зі свого місця могла бачити її досить чітко, хоча й крізь оманливий серпанок світлотіней. Дівчина скинула туфлі й лежала, загорнувшись у чорний вовняний светр, що прикривав її ноги до колін. У слухове вікно дріботіли краплі дощу, але в студії завдяки ввімкнутим радіаторам було тепло.

Не відриваючи очей від картини, Хулія простягнула руку, навпомацки шукаючи пачку сигарет, що лежала на килимі поряд зі склянкою та гранчастою пляшкою. Намацавши її, поклала пачку на живіт, неквапно витягла одну сигарету, піднесла її до рота, але не запалила. В цю мить вона навіть не мала потреби курити.

Золоті літери виявленого нещодавно напису ясніли в напівтемряві. Це була ретельна й важка робота, яку вона мусила раз по раз переривати, щоб фотографувати кожну стадію процесу, але в міру того, як Хулія видаляла зовнішній шар резинату міді, з-під нього дедалі виразніше пробивався ауріпігмент готичних літер — уперше після того, як п’ятсот років тому Пітер ван Гюйс його зафарбував, аби краще приховати свою таємницю.

І ось тепер він був на видноті: Quis necavit equitem. Хулія воліла б залишити напис під первісним шаром фарби, адже для підтвердження його існування було достатньо рентгенівських знімків, однак Монтегріфо наполіг на тому, щоб його відкрити: