Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Я часто спостерігав за ними під час їхніх теолого-філософських дебатів і мені уявлялося, що багатьом із них згодом час, проведений у спілці «Вінфрід», здаватиметься найкращим у їхньому житті. Я спостерігав за ними й спостерігав за Адріаном, і серце мені підказувало, що йому він напевне таким не здаватиметься. Якщо я, не теолог, був серед них гостем, то він, хоч і теолог, був ним тим більше. Чому? Я відчував — і це відчуття не тішило мене, — яка прірва відділяє долю цієї молоді з її високими пориваннями від його долі, розумів різницю між життєвою стежкою добротної, навіть прекрасної посередності, якій призначено після всіх мандрів і спокус студентського буття невдовзі увійти в колію міщанського існування, і тим, хто позначений невидимим тавром, хто не має права звернути з дороги духу та його проблематики, яка заведе хтозна-куди. Адріанів погляд, його поведінка, що ніколи не могла перейти в братське спілкування, його спотикання між «ти», «ви» і «ми» були для мене і, мабуть, не лише для мене свідченням того, що він і сам відчував цю різницю.

Уже на початку Адріанового четвертого семестру я з деяких ознак зрозумів, що до першого екзамену він залишить теологічний факультет.

XV

Адріанові зв'язки з Венделем Кречмаром ніколи не послаблювалися й не уривались. Приїжджаючи на канікули до Кайзерсашерна, юний студент-теолог щоразу бачився з музичним ментором своєї гімназійної пори — навідувався до нього в будинок біля собору, зустрічався з ним у домі свого дядька Леверкюна й двічі або тричі з дозволу батьків запрошував його на кінець тижня до хутора Бухеля, де годинами гуляв із ним по околицях і намовляв батька показувати гостеві хладнієві звукові фігурки й зажерливу краплю. З постарілим господарем Бухеля Кречмар перебував у дуже добрих стосунках, зате не так вільно, хоч і не зовсім напружено, почував він себе з господинею, може, тому, що вона лякалася його заникування, а він саме через це в її присутності, особливо в безпосередній розмові з нею, заникувався ще дужче. Дивно: в Німеччині музика користується загальною пошаною, як у Франції література, ніхто в нас не буває здивований, зляканий, прикро вражений тим, що людина обрала своїм фахом музику, ніхто її не зневажає за те, не глузує з неї. Я певний, що й Ельсбет Леверкюн ставилася до старшого Адріанового приятеля, який до того ж ще й мав посаду в церкві, з цілковитою повагою. А все-таки, пробувши одного разу два з половиною дні в Бухелі з ним і з Адріаном, я помітив у її ставленні до органіста якусь вимушеність, стриманість, навіть холодність, не цілком приховану належною для господині привітністю, на що той, як уже мовилося, не раз відповідав просто-таки страхітливими нападами заникування. Важко сказати, яка була причина цьому: може, він відчував її нехіть, недовіру чи як би ще сказати, а може, його бентежила й лякала сама натура тієї жінки.

Я особисто не сумнівався, що причиною напружених стосунків між Кречмаром і Адріановою матір'ю був сам Адріан, обом ішлося про нього. Я відчував це, бо в мовчазній суперечці, що відбувалася між ними, мої власні почуття були то на тому, то тому боці. Чого хотів Кречмар і про що він розмовляв з Адріаном під час їхніх тривалих прогулянок, я добре розумів і в душі підтримував його. Погоджувався я з ним і тоді, коли він у розмові зі мною рішуче, навіть наполегливо доводив, що його учень покликаний бути музикантом, композитором.

— У нього композиторський погляд на музику, він утаємничений, а не сторонній слухач, що неусвідомлено втішається, — казав він. — Його здатність відкривати зв'язок мотивів, якого простий слухач не помічає, сприймати структуру короткого уривка як запитання й відповідь, взагалі бачити, бачити зсередини, як це зроблено, підтверджує мою думку. А що він іще не пише, не виявляє потягу до творчості й не витрушує, мов із рукава, наївні юнацькі композиції, робить йому тільки честь. Йому гордість не дозволяє пускати в світ епігонську музику.

Хіба я міг заперечити йому? Але й бажання матері вберегти сина я так добре розумів, що часом, із солідарності з нею, аж ненавидів спокусника. Ніколи не забуду однієї сцени в бухельській вітальні, де ми випадково опинилися вчотирьох — мати, син, Кречмар і я. Ельсбет розмовляла з музикантом, що на кожному слові перепинявся, булькаючи й пирхаючи. Розмова була звичайна, зовсім не про Адріана, та раптом Ельсбет якимось дивним порухом пригорнула до себе сина, що сидів поряд. Вона обняла його не за плечі, а за голову, поклавши долоню йому на чоло. Я й досі немов бачу її темні очі, спрямовані на Кречмара, чую її приємний голос. Не уриваючи розмови, вона притулила Адріанову голову до своїх грудей.

До речі, вчитель і учень підтримували стосунки не лише цими зустрічами, а й досить жвавим листуванням: по-моєму, вони писали один одному десь кожні два тижні; Адріан часом розповідав мені про те листування і, бувало, навіть показував, що йому пише з Кайзерсашерна Кречмар. Уже на Михайла 1904 року я довідався, що Кречмар провадить переговори про місце викладача по класу рояля й органа з приватною консерваторією Газе в Лейпцігу, яка тоді, поряд із славетною лейпцігською державною музичною школою, почала здобувати загальне визнання, що протягом наступних десяти років весь час зростало, аж до смерті його засновника, чудового педагога Клеменса Газе (тепер вона давно вже не відіграє ніякої ролі, якщо й існує ще). На початку 1905 року Кречмар залишив Кайзерсашерн і обійняв свою нову посаду, після чого листи почали йти з Галле до Лейпціга і навпаки. Кречмар, розбризкуючи чорнило, списував лише один бік аркуша великими, прямими, товсто виведеними літерами, натомість Адріан писав на грубому жовтавому папері рівним, трохи старомодним, кучерявим письмом, мабуть, користуючись пером рондо. Він якось показав мені чернетку одного зі своїх листів, густо заповнену схожими на шифр літерами, повну дрібненьких вставок і виправлень, — але я віддавна знав його руку й легко читав усе написане ним; отже, він дав мені заглянути у свою чернетку й показав також відповідь Кречмара, мабуть, щоб не надто здивувати мене тим, що він надумав, якщо справді зважиться на це. Бо він ще не зважився, ще дуже вагався, в сумнівах перевіряв себе, як видно було з його листа, і від мене також хотів поради — хтозна-якої, чи щоб я застеріг його, чи щоб підохотив.

Я, звичайно, не здивувався, та й не міг би здивуватися, навіть якби одного дня був поставлений перед