Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

Здається, йому досить.

Дещо отямившись, я почав шукати очима - де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.

- Ви не забилися?

Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.

- Що ви зробили з Джеком?!

Я кліпнув очима.

- Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…

Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.

- Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…

Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.

- Ах ти ж падло!

Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.

- Спокійно.

Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.

Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:

- Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.

Ті дивилися прозоро.

- Він убив мого Джека! Мого собачку. - Старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі. - І мене вдарив. От усі бачили.

Я посміхнувся.

- Розберемось, - сказав міліціонер і повернувся до мене. - За віщо ви били цього громадянина?

- Шеф, якби я його бив…

- Зрозуміло, - він взяв мене під лікоть. - Ходімо.

Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася - ото вже сільська душа - Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.

- А куди це ми йдемо? - запитав я згодом. Наче знічев’я.

Міліціонери не відповідали.

- До речі, собака без намордника був, і всіх міг перекусати.

Оксана тислася до мене, і хоча це було досить приємно, варто було попередити, щоб у відділення за мною не йшла. Та за рогом міліціонери раптом зупинилися:

- Дарма ти його вдарив.

Я тільки руками розвів. А мент продовжив, замислившись на хвилинку.

- Цей дід… він у нас в ОБХСС працював. З ним зв’язуватись - собі дорожче.

Він знову замовк. Знаю я таку “понімаючу” міліцію.

- Ну добре, - підсумував другий, - ви йдіть. Тільки на очі йому не трапляйте. Давай. І ми лишилися серед вулиці самі, добряче подряпані, але вільні. Оксаночка посміхнулась мені. Я похитав головою.

- Добрі у вас міліціонери.

- Ага, - погодився я, - добрі. Вони всюди добрі.

Я й сам не міг зрозуміти, чого це вони нас відпустили. Мабуть, цей дід добряче допік. А втім, я ж йому навіть окулярів не розбив… чи розбив? - І куди тепер?

- Га? - ми так і продовжували стояти серед вулиці. - А! Тепер підемо в обхід, щоб знову не зустріти наших друзів.

Я взяв дівчину за руку і рішуче посунув уперед.

- А куди ми йдемо?

- Поки що прямо. А ви дивіться, щоб не наскочити на цього діда.

- Боїтесь, що він запросить на похорон собачки?

Я скосив око. Ти диви, ще жартує!

Мене сьогодняшній вечір, відверто кажучи, починав дратувати. От як буває, коли відриваєшся від звичного життя і призначаєш побачення в метро. Але дівчина, звичайно, винна не була, тому я приязно посміхнувся:

- Приблизно.

- А як ви його вдарили!

- Діда?

- Чого діда, - дівчина посміхнулася, - собаку.

- А-а.

- З вами хоч куди ходити не страшно.

Хто скаже, що таке неприємно чути, плюну йому в пику. Оксаночка дивилася на мене своїми величезними очима. Певно, в їхньому Куцурубі таких кавалерів немає.

Я не хотів більше шукати пригод, тому повів дівчину вкругову, обійшовши всю площу. Зайве побили ноги, зате дійшли спокійно, навіть весело, бо почали згадувать цього діда, його добермана, як воно все було. Я, щоправда, не вбачав тут нічого смішного, але сміявся разом з дівчиною і сам піддавав жартів.

- Якщо так далі піде, ми з вами до турецької Пасхи будемо гулять.

З цього боку площі тусувалися хлопці з мотоциклами. З десяток-півтора. А за ними вже було видно мою “Вольву” - скучила за хазяїном, скучила. Ну, нічого, зараз він прийде, прийде, і все буде до…

- Диви, яка тьолка!

Я озирнувся. Ментів на обрії не було. Я сьогодні вже не мав бажання ні з ким зв’язуватись, а тому просто, відпустивши Оксаноччину руку, мовчки наблизився до хлопців і без зайвих слів надавав по шиях. Рокери срані. Вони зарюмсали і заварнякали щось дитяче, а я повернувся до дівчини і поволі довів її до машини.

Брязкнули ключі.

- Прошу пані!

Оксана хвилини зо дві не могла вимовити слова. Тільки очі переводила з “Вольви” на мене і з мене на “Вольву”. А я тільки посміхався.

- Це…

- Сідайте, прошу пані!

До честі дівчини, треба зауважити, що вона не стала голосно дивуватися чи захоплюватись, а тільки ще раз глянула на мене великими очима і обережно всілася на м’яке сидіння, наче до кінця не довіряючи, що все це насправді. Я обійшов машину і влаштувався за кермом. Треба було дати Оксаночці отямитись. Глянувши в люстро заднього огляду, я побачив, що рокерська тусовка набрала вигляду розбурханого вулика. Хтось завзято вимахував руками в наш бік, хтось бігав, наче скипидаром підмазаний. Нічого. Корисно дітям повчитися ввічливості. “Вольва” м’яко перемкнулася на передачу і повільно рушила. Оксаночка на сидінні поруч все ще не могла прийти до тями. Мабуть, в їхньому Куцурубі…

Коли ми вирулювали на шосе, ззаду почувся гуркіт мотоциклетних двигунів. Хлопці знімалися з місця. “Чи не по нашу душу?” - промайнуло в голові, хоча я не думав, що ці цуценята наважаться… З площі вивернув один мотоцикл, потім другий. Я натиснув на газ. Хлопці простували в наш бік. Я озирнувся через плече. Їх було з півтора десятка і, судячи з усього, налаштовані вони були войовниче. Чорт.

- Що там? - Оксана теж озирнулася.

- Нічого. Діти бавляться.

А що, власне,