Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

Коні у хлопців були здебільшого з металобрухту, і я розраховував просто відірватися. Ми летіли напівпорожніми вулицями, розлякуючи випадкових перехожих. Добре, хоч година пік минула, а то б поганялися в потоці. На розі засюрчав мент, але, мабуть, швидко зметикував що до чого, бо влазити не став. За хвилину мої надії почали виправдовуватись - лави мотоциклістів ззаду рідшали, не витримуючи швидкості, але перші п’ятеро-шестеро трималися впевнено, мабуть, мали справжні машини. Це вже гірше.

Я озирнувся на Оксану. Вона теж усе зрозуміла, бо сиділа мовчки, втиснувшись у крісло і дивилася на мене своїми очима. Гм. Нічого, дівонько, вискочимо. За сотню метрів від перехрестя я заблимав правим підфарником, а сам рвучко завернув ліворуч. Хлопці мало не впіймалися на цей немудрящий фокус, але потім зметикували, порипіли гальмами і знову вчепилися до нас. Нічого, козаки, коли ви такі дурники, поганяємось. Я тримався широких вулиць, добре розуміючи, що у вузькому лабіринті центру у мотоциклів більше переваг. Треба було знайти порожнє місце для маневру.

Хлопці ззаду трималися метрів за двісті. Загалом відстані вистачить, але якщо хтось із них не дуже певен… Та й навіщо брати зайвий гріх на душу. І на черговому перехресті я виграв ще відстані. Щоб усі встигли відвернути. Оксаночка іноді озиралась на доганяючих, але переляку в її очах не було - тільки надія, надія на мене. Боже, та щоб на такій машині та не втекти від кількох шмаркачів! Ми вискочили на проспект, порожній та спокійний. Саме те, що потрібно. Я для певності ще раз озирнувся.

- Тримайтесь, Оксаночко! І рвучко вдарив по гальмах, зчепленню та дав керма вліво, пустивши машину юзом. Пропадай, мої колеса! Оксана вхопилася за крісло, мало не вдарившись головою об дверцята. А я вже тиснув на газ.

Хлопці ззаду не очікували на такі фінти - очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.

Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було. - Їдуть, - сказала Оксана.

Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.

- Зачекай! - встиг на ходу крикнути Оксані.

Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!

Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.

Я повільно склав зброю і повернувся до машини.

- Обережно, двері зачиняються.

В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват - Захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.

- Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.

Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…

- Заодно подивитесь, як у нас і що.

Взагалі я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.

- Так-так, - погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.

Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.

Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.

- Що таке?

Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.

- У вас щось трапилося?

Аполідор зробив крок назад:

- Заходьте.

Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…

Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.

- Де ти її взяв? - він кивнув у Оксанин бік.

- Що значить де взяв? Це моя знайома.

- Давно?

- Ні, а що таке, власне кажучи?

Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:

- Що у вас сьогодні сталося?

- Га?

- Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?

Я не зрозумів. Чого він вчепився?

- Ви гуляли з нею?

- Гуляли.

- Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?

- Траплялося.

Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.

- Що саме?

- Га?

- Що траплялося?

- А-а… - і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.

Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.

- Це все? - запитав Аполідор.

- Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.

- Та-ак, - мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. - Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд