Читати книгу - "Княгиня Ольга"

легко найняти провідників на торги у когось із велеможців! Чого ж сидіти, коли можна ще й заробити!.. Київські бояри радили: не можна нічого порушувати. Треба вичекати! Бо почалась уже боротьба за честь країнців-русів, Вони не можуть нічого ні в кого просити. Безконечно їх не триматимуть тут: це означало б викликати велику обиду в Країні Руси, яка прийде на перший заклич своєї володарки. А Ромеї не до війни з ними...

Одного надвечір'я на дворищі монастиря об'явився молодий чернець. Спочатку він здався старим, згорбленим і схиленим. Але дивно було, що мав молоде обличчя, а в бороді і вусах жодної сивизни! Очі блищали зацікавленням і якоюсь жагою. Поволі обходив монастирське подвір'я, заглянув до соборної церкви, до трапезної. Когось ніби начікував. Побачивши, як Святослав вправно б'є стрілами голубів, підійшов до нього. Заговорив по-слов'янському.

Княжич зацікавлено розглядав ченця. І раптом зігнутий ченець випростався, став вищим і величним.

—    Княжичу, до тебе я прийшов. Давно очікую тебе.

—    Хто ти? Від кого прийшов?

—    Я Калокір. І прийшов ні від кого — від себе лише. А раніше, бувало, ходив і від царів.

—    Від яких же?

—    Від болгарських. Від Петра і його шуряка Сурсубула. Ходив часто до Царгорода. Мій батько колись висватав цареві жону — Марію. Так захотів тоді Сурсубул.

—    Ту, що нині є жоною йому, Ірину?

—    Ту саму. То після вінчання поміняли їй ім'я.

—    Ти болгарин? — зрадів Святослав.

—    Ні, я з вірмен. А все життя прожив мій вітець і я в Болгарії. Свою мову вже забули. Тож ніби я тепер і є болгарин.

—    Але ж ти говориш, як і ми, по-слов'янськи!

—    Так, болгари розмовляють усі по-слов'янськи, а декотрі, які освічені, по-ромейськи: бояри, та царі, та їхні чада. Давні болгари, що прийшли до слов'янських осель Подунав'я, зникли, стали слов'янами. А тепер зникає і Болгарська держава.

—    Як то? — дивується Святослав.

—    Чи й збагнеш: Болгарія гине в обіймах Ромеї. Кесарі Ромеї на словах визнали її рівною собі, а тільки молодшою. В Царгороді болгарських послів садять за столами, що стоять вище від інших. їх кличуть на всі церемонії. Поять винами, лестю і нагородами — і вже привчили так, що всі бояри болгарські забули велич великого Симеона. А він же перевертав імперію мечем!.. Хотів, щоб стояли рівно Ромея і Болгарія! Тож і заводив своїх просвітників і схоли...

—     А навіщо? — знову не розуміє Святослав, Обличчя Калокіра раптом спалахнуло гнівом:

—     І ти це говориш? Ти, нащадок великих скіфів!..

—     Ми не скіфи!..— обурився Святослав,— Ми руси-країнці.

—     Ромеї називають вас гордими скіфами! І я гадав... Я ще хотів говорити з тобою про велике! А ти... Як дитина,.. Скільки років маєш?

—     Сімнадцять.

—     Уже б пора дозріти розмислом державним! Ну, гаразд. Рости!.. Бачу, не втямиш моєї мови...— Калокір із жалем подивився на княжича і пішов геть сердитими кроками...

Сонце пекельно палило. ї пекло на душі у Святослава. До нього... Саме до нього приходив цей дивний ченець на ім'я Калокір. Чого ж він приходив? Що хотів сказати?

Одним стрибом догнав Калокіра, схопив його за руку.

—   Чекай же, отче. Я хочу... тебе зрозуміти. Я зрозумію! Скажи, з чим приходив до мене?

Калокір дивився на нього недовірливо. В його чорних бездонних очах відблискували якісь зачаєні іскрини сумніву.

—     Може, й так. Я хотів тобі сказати: не бери в жони грекині. Вона згубить і тебе, і твою державу. А візьми болгарську царівну. І прийди візьми болгарську землю. Будь у ній царем — ти ж з роду великого Симеона. Навіть схожий на нього. Чи знаєш про нього?

—     Чув від княгині-матінки. Вона так само каже: забери в болгарській землі свою спадщину.

—     Твоя спадщина — вінець болгарських царів. Будеш володарем слов'янської держави.

—   А ти? Ким хочеш ти бути?

Калокір заусміхався самими очима:

—   А я перехоплю вінець возносливих царгородських кесарів. Вони усунули мій древній рід від двору. Я хочу повернути свою правду.

—   У нас із тобою єдина правда, Це мені подобається.

Калокір знову посміхнувся своїми загадковими очима. Він був задоволений: княжичу сподобалась його думка. Але ж надто він якийсь іще хлопчакуватий. Певно, прийшов до нього зарано.

—    Отче, скажи княгині-матері, хай повертає додому. Хочу додому. Надокучило тут голубів стріляти.

—    До княгині прийду іншим разом. Як станеш мужем і візьмеш в руки батьківський меч.

Він залишив Святослава у збентежених роздумах.

* * *

Ольга затято чекала. Нікого ні про що не просила, міцно стискувала затвердлі вуста. Вона мусить зустрітися з кесарем! Вона тут залишиться доти, доки не переговорить з Костянтином. Називають лакузи його Багрянородним, Порфирородним вінценосцем. Народився ніби вже в одязі кесаря. Але, може, в царському вінці й народився, людської гідности не дістав ні від народження, ні від виховання. Скільки ж триматиме її, жінку в літах, велику володарку великої Країни Руси, скільки ще триматиме її яко бранку в монастирському заточенні?

Кесар Багрянородний виказує їй зневагу. Трактує її як якогось забіглого володаря печенізької чи іншої орди, яко варварку-дикунку!.. Ніби Ромея ніколи й не схиляла своєї голови перед Київською державою, ніби Оскольд не прибивав свій щит до царгородських воріт! Ніби не бігли посли від імператорів навперейми до ратей Олега чи Ігоря й не умовляли їх укласти мир і ряд на яких завгодно умовах!..

Ольга сиділа цілими днями в прохолодній монастирській келії і перечитувала харатью, що списали київські писці з ряду-угоди князя Ігоря. Ось тоді вони записали, що і русичі, й ромеї бажають «обновити ветхий мир» й «утвердити любов» на всі літа... Іще записано: «А великий князь руський і бояри його да шлють в греки до великих царів грецьких кораблі, скільки хочуть, із слами і з гостями-купчинами, яко же їм установлено». От і прибула сюди сольба Країни Руси. А вони ніби не помічають. Ніби не було ніколи ніяких угод, ніби й не знали, що тут сидить сама правителька Країни Руси.

Одного ранку до княгині зайшов Святослав із Свенельдичем. Рішучі, рвійні, скаламучені душею. Не хочуть більше чекати!

—    Рушаймо назад. Чого тут сидимо на посміховисько ромеям?

—    Маємо дочекатись, сину. Наш гонець завчасно повідомив про наше прибуття — йому відмови не було. І нам ніхто не відповів.

—    Але ж... тебе, володарку, тут зневажають. Хіба не бачиш?

—    За терпіння Бог воздасть нам.

—