Читати книгу - "Гра в бісер"

яких на той час йому ще не могли дати, бо вони були призначені тільки для службових осіб Касталії, він прочитав аж тепер. Отож і вийшло, що саме тоді, коли так розширилися межі його наукових студій, йому довелося переглянути, усвідомити й зміцнити свої власні духовні й історичні підвалини. Намагаючись якнайпростіше і якнайзрозуміліше витлумачити святому отцеві суть Ордену і касталійської системи, він — інакше й бути не могло — дуже швидко знайшов найвразливіше місце своєї власної, а так само і всієї касталійської освіти: переконався, що його уявлення про історичні обставини, які свого часу сприяли виникненню Ордену і всього з ним пов’язаного, дуже схематичні й невиразні, що їм бракує чіткості і стрункості. Оскільки ж отець Якоб був аж ніяк не пасивним учнем, це призвело до інтенсивної співпраці, до жвавого обміну думками: тим часом як Кнехт намагався викласти старому вченому історію касталійського Ордену, той допомагав йому вперше побачити й пережити ту історію в правильному освітленні, знайти її коріння в історії світу і окремих держав. Далі ми пересвідчимося, що це активне взаємозбагачення, яке часом, завдяки темпераментові святого отця, виливалося в бурхливі дискусії, давало свої наслідки ще й через багато років, його вплив Кнехт відчував на собі до останніх днів свого життя. З іншого боку, вся пізніша поведінка святого отця свідчить про те, як уважно він слухав Кнехтові лекції і наскільки завдяки їм пізнав і визнав Касталію. Саме цим двом людям ми зобов’язані тією згодою між Римом і Касталією, яка почалася з доброзичливого нейтралітету та принагідного обміну наслідками наукових досліджень, часом доходила до справжньої співпраці та Союзу і триває й понині. Кінець кінцем святий отець захотів, хоч спершу. Усміхаючись, відмовлявся від цього, щоб Кнехт ознайомив його навіть з теорією Гри в бісер, бо, мабуть, відчув, що саме там треба шукати таємницю Ордену, так би мовити, його віру чи релігію. Оскільки ж він тепер захотів проникнути в цей світ, який досі знав тільки з чуток і якому не вельми симпатизував, то з властивою йому енергією і хитрістю рушив до самого його центру, і хоч не став гравцем у бісер — для цього він просто був надто старий, — дух Гри і Ордену навряд чи здобував колинебудь поза межами Касталії такого поважного й цінного прихильника, як старий бенедиктинець.

Час від часу, коли Кнехт прощався з святим отцем після спільної праці, той давав йому зрозуміти, що ввечері можна прийти до нього, і після напруженої лекції чи запальної дискусії наставала мирна година відпочинку: Йозеф приносив клавікорди або й скрипку, старий сідав за фортепіано в лагідному сяйві свічки, солодкий восковий запах якої сповнював маленьку кімнату разом із музикою Кореллі, Скарлатті, Телемана чи Баха, що їх вони грали по черзі або разом. Старий рано лягав спати, а Кнехт, набравшись сили від тієї невеликої музичної молитви, працював потім до пізньої ночі, поки дозволяли монастирські правила.

Крім навчання й викладання в отця Якоба, не дуже суворо веденого курсу Гри та врядигоди китайського колоквіуму з абатом Гервасієм, Кнехт віддавався тоді ще одній великій праці: брав участь, після того як двічі пропустив їх, у щорічних змаганнях вальдцельської еліти. Для цих змагань треба було на задані тричотири головні теми опрацювати начерки партій Гри в бісер; особливо цінували нові, сміливі й оригінальні комбінації тем, виконані з формального боку надзвичайно точно й чисто, і в цьому єдиному випадку конкуренти мали право переступати канони, тобто користуватись новими шифрами, які ще не ввійшли до офіційного кодексу й алфавіту Гри. Тому ці змагання, поряд з великою святковою Грою, вже самі собою були визначною подією, що хвилювала ціле Селище Гри, а крім того, вони ставали ареною для суперництва кандидатів, які мали найбільше шансів ввести в Гру нові знаки, і найвища, дуже рідко отримувана винагорода переможцеві полягала в тому, що його партію не тільки врочисто розігрували як найкращу з кандидатських за рік, але й офіційно визнавали і вводили в Архів та в мову Гри запропоновані ним доповнення до її граматики й словникового складу. Колись, років двадцять п’ять тому, цієї рідкісної шани удостоївся великий Томас фон дер Траве, теперішній Magister Ludi, за свої нові абревіатури алхімічних значень знаків зодіаку, та й пізніше Магістр Томас немало зробив для пізнання й освоєння алхімії як дуже змістовної таємної мови. Цього разу Кнехт не захотів використовувати нові ігрові значення, що їх у нього, як, мабуть, у кожного кандидата, був чималий запас, і не скористався також можливістю показати свою прихильність до психологічного методу Гри, чого, властиво, від нього можна було б сподіватися, а побудував партію хоч і сучасну й своєрідну за своєю структурою і тематикою, але насамперед надзвичайно прозору, — вона впадала в око своєю ясною, класичною композицією і суворо симетричним, тільки злегенька орнаментованим, старомодновишуканим виконанням. Можливо, сталося так через те, що Кнехт був віддалений від Вальдцеля й Архіву Гри, можливо, через те, що він багато сили й часу віддавав історичним студіям, а можливо, вія свідомо чи несвідомо намагався так стилізувати свою партію, щоб вона якнайбільше відповідала смакам його вчителя і друга, отця Якоба; ми цього не знаємо.

Ми вжили вислів «психологічний метод Гри», може, не всім нашим читачам зрозумілий, проте за часів Кнехта дуже широко вживаний. Мабуть, за кожної епохи серед втаємничених у Гру існували різні течії і моди, точилася боротьба між різними поглядами й тлумаченнями, а в той час найбільше прихильників мали два погляди на Гру, навколо яких провадились суперечки й дискусії. Тоді розрізняли два типи Гри — формальний та психологічний, і нам відомо, що Кнехт, так само як і Тегуляріус, хоч і уникав словесних сутичок, належав до прихильників і захисників другого типу, тільки він волів називати його не «психологічним», а «педагогічним». Формальна Гра прагнула з конкретних тем кожної партії — математичних, мовних, музичних тощо — витворити якомога щільнішу, суцільнішу, формально бездоганну єдність і гармонію. Психологічна ж Гра, навпаки, намагалася досягти єдності і гармонії космічної заокругленості й довершеності не стільки через вибір, упорядкування, сполучення, пов’язування й протиставлення тем, скільки через медитацію, яка наставала після кожного етапу Гри і на якій робився особливий наголос. Така психологічна, чи, як Кнехт любив казати, педагогічна, Гра зовні не справляла враження досконалої, але, завдяки чергуванню докладно визначених медитацій, підводила гравця до відчуття досконалого, божистого. «Гра, як я собі її уявляю, — писав колись Кнехт старому Магістрові музики, — охоплює гравця після закінчення медитації, як поверхня сферичного тіла