Читати книгу - "Гра в бісер"

викликав заздрість у декого з своїх приятелів і учнів, як завжди небуденна людина викликає заздрість не тільки своєю внутрішньою величчю й силою, але й своїм уявним таланом, своєю начебто щасливою долею. Менший бачить у більшому те, що він здатний бачити, а кар’єра Йозефа Кнехта, його шлях до вершин справді для кожного, хто його спостерігає, здається просто блискучим, швидким, подоланим без будьяких зусиль; про ту пору його життя так і хочеться сказати: він мав щастя. Не будемо розглядати це «щастя» з погляду рації чи моралі, як причинний наслідок зовнішніх обставин чи як своєрідну винагороду за його особливу доброчесність. Щастя не має нічого спільного ні з рацією, ні з мораллю, воно самою своєю суттю щось магічне, властиве раннім, початковим ступеням людства. Наївний щасливець, обдарований феями, улюбленець богів, не може бути предметом раціоналістичного, а отже, й біографічного розгляду, це — символ, що перебуває поза межами особистого й історичного. А проте бувають видатні люди, в житті яких не можна не добачити «щастя», хай навіть воно полягає тільки в тому, що ці люди й відповідне до їхньої сили і здібностей завдання історично й біографічно не розминулися, знайшли одне одного, що вони народилися не надто рано й не надто пізно; до таких людей, здається нам, належить і Кнехт. Складається враження, немовби в його житті, принаймні на певному відтинку, все, що він міг би собі побажати, приходило наче саме собою. Не будемо заперечувати й замовчувати цього аспекту, ми навіть могли б тверезо пояснити його біографічним методом, чужим нам і небажаним, недозволеним у Касталії, Тобто за допомогою майже необмежених екскурсів у сферу найінтимні1шого, найприватнішого — здоров’я й хвороб, коливань і змін у самопочутті й світосприйманні. Ми певні, що такий несприятливий для нас вид біографії дав би нам докази цілковитої рівноваги між «щастям» і стражданнями Кнехта, а проте спотворив би його образ, картину його життя.

Та вернімося до своєї теми. Ми говорили про те, що багато людей, які знали Кнехта чи чули про нього, заздрили йому. Але, мабуть, ніщо в його житті не викликало у всіх, хто був нижчий за нього, таких заздрощів, як його стосунки зі старим бенедиктинським ученим, де він одночасно вчився і вчив, брав і давав, здобував і підкорявся, стосунки, що були заразом дружбою і щирим співробітництвом. Та й самого Кнехта жодна перемога від часів Старшого Брата так не тішила, не сповнювала його серце таким глибоким відчуттям відзнаки й сорому, нагороди й спонуки до нових досягнень. Мало не всі його близькі учні засвідчували, що він потім дуже часто, охоче, з великою радістю розповідав про отця Якоба. В нього Кнехт навчився того, чого навряд чи зміг би навчитися в тодішній Касталії. Він не тільки дістав уявлення про методи й засоби історичного пізнання і дослідження та перші навички застосування їх на практиці, але й щось набагато більше: вміння переживати історію не як галузь науки, а як дійсність, як життя, що неминуче викликало бажання переінакшити своє власне, особисте буття, підняти його на такий рівень, щоб воно стало історією. У простого вченого він би цього не зміг навчитися. Отець Якоб, крім своєї вченості, був не лише мудрим споглядачем, а й діяльним творцем, він використовував місце, на яке його поставила доля, не для того, щоб утішатися в затишку споглядальним існуванням, а відкрив свою вчену келію всім вітрам світу, а серце — всім турботам і сподіванням своєї епохи, він був учасником подій своєї доби, взяв на себе частку вини й відповідальності за них і не тільки оглядав, упорядковував і тлумачив давно минуле, мав справу не тільки з ідеями, а й долав опір матерії та людей. Саме отця Якоба разом з одним його соратником і суперником, недавно померлим єзуїтом, вважали тими, хто заклав підвалини дипломатичної та моральної могутності й високого політичного авторитету, які римська церква знов здобула після доби бездіяльності й великого застою.

Якщо під час бесід учителя з учнем майже не заходила мова про політичну сучасність — причиною цьому були не тільки стриманість отця Якоба і його вміння мовчати, але й не меншою мірою побоювання молодшого співбесідника, як би його часом не втягли у сферу дипломатії і політики, — то все ж таки політичне становище й діяльність бенедиктинця неминуче відбилися на його міркуваннях про світову історію, кожна його думка, кожен погляд у вир світових подій зраджував практичного політика, проте не шанолюбного політикаінтригана, не правителя чи вождя і не кар’єриста, а порадника й посередника, діяча, активність якого врівноважувалась мудрістю, а прагнення до успіху — глибоким розумінням недосконалості й складності людської природи, але якому його слава, досвід, знання людей та обставин і, не в останню чергу, його безкорисливість та особиста чесність давали неабияку владу. Про все це Кнехт, коли приїхав до Маріафельса, не мав ніякого уявлення, він не знав навіть імені святого отця. Більшість касталійців жили в такій політичній невинності й сліпоті, як, бувало, деякі вчені за давніх часів; активних 1політичних прав та обов’язків вони не мали, газет майже не бачили, і якщо така була позиція і такі звички пересічного касталійця, то ще більший страх перед актуальністю, політикою, газетою мали гравці в бісер, які полюбляли вважати себе справжньою елітою, вершками Педагогічної Провінції і дуже дбали про те, щоб розріджену, прозору атмосферу їхнього інтелектуальноартистичного існування ніщо не затьмарювало. Адже першого разу Кнехт приїхав до монастиря без дипломатичного доручення, тільки як учитель Гри в бісер і не мав ніяких політичних знань, крім тих, що йому за кілька тижнів устиг прищепити пан Дюбуа. Тепер, порівняно з тими часами, він знав набагато більше, але нітрохи не, позбувся властивої мешканцям Вальдцеля відрази до політики. І хоч спілкування з отцем Якобом з цього погляду багато чого дало йому, виховало в ньому чуття до політики, то сталося це не тому, що Кнехт мав таку потребу, як, скажімо, з історією, до якої він був просто жадібний, а тому, що інакше не могло статися, все відбулося наче саме собою.

Щоб краще озброїтись і успішно виконати почесне завдання — дати святому отцеві своїми лекціями якнайбільше уявлення de rebus castaliensibus,[40] Кнехт привіз із Вальдцеля літературу про устрій та історію Провінції, про систему елітарних шкіл та становлення Гри в бісер. Деякі з цих книжок уже прислужилися йому двадцять років тому в його змаганні з Плініо Десиньйорі — відтоді він їх не брав до рук, — інші,