Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я киваю. Це все дуже значуще. Я роблю серйозне обличчя… але в мене всередині розцвітають феєрверки та мерехтять блискітки. Здається, я от-от просто спалахну. Ааах-ха-ха. Мій план спрацював. Вони відведуть мене просто до нього. Усе, що мені потрібно, – одна хвилина наодинці; він буде chilli con carne, salami, pastrami, carpaccio de boeuf[136]. Я буду не така, як минулого разу, коли він мало не кинув мене під той потяг. Цього разу я візьму гору. Парадом керуватиму лиш я.
Алессандро витягає щось із сумки та розпрямляє на дерев’яному столі. Це довгий чорний дріт із маленькою чорною коробочкою та чимось подібним до мікрофона. Він знаходить рулон клейкої стрічки та кладе поруч із чорною штукенцією.
– Що це таке?
– Міс Найтлі, – каже диснеївський принц, повертаючись до мене. – Цей дріт буде під вашим одягом. – Він зашарівся. Це так мило. – Коли ви зустрінетесь із синьйором Ніно, ви маєте діяти природно, нормально. Почніть незначущу розмову. Надзвичайно важливо, щоб він нічого не підозрював. У вас буде час до 21:00, щоб отримати зізнання. Підозрюваний повинен визнати, що він здійснив постріли, в результаті яких загинула синьйорина Кемпбелл. У мить, коли запис буде завершено, ми з колегами його заарештуємо.
– Нізащо. Я цього не начеплю.
Алессандро шепоче мені на вухо:
– Якщо ти це не вдягнеш, нашу угоду скасовано. Ти отримаєш звинувачення за незаконне володіння вогнепальною зброєю…
– Це пречудовий план, – кажу я, підстрибуючи та підбиваючи стіл. – Мені страшенно подобається. Просто вогонь.
– Чого б він вам зізнавався? – запитує один із поліцейських.
– Як я вже казала, він схибнутий на мені. Усе присилає мені червоні троянди. Пише про секс. Розумієте, він одержимий. Але він мені справді не до смаку. – Я підморгую диснеївському принцові.
Бет тягне:
– Я тебе блага-а-аю. Це ти одержима.
– È chiaro?[137] – запитує Алессандро, озираючись.
Усі чоловіки кивають.
– Sì, commissario[138].
Моя рука підіймається по внутрішньому боку його стегна. Я масажую його під столом. Алессандро ковтає та заплющує очі. Дія віагри ще не минулася. Я дістаюся до його ширіньки. Ох, бач, так, уперед…
Я нахиляюсь і шепочу йому на вухо.
– Якщо я це зроблю, то можу забрати назад свого пістолета?
– Ні.
Я його відпускаю.
Алессандро бере дріт і вовтузиться з маленьким умикачем.
– Uno, due, uno, due, – перевіряє він мікрофон.
Я хапаю липку стрічку та задираю свій топ.
– Ну ж бо, хлопці. Зробімо це.
– У вас буде десять хвилин, – Алессандро обертається на передньому сидінні, – доки ми не затримаємо підозрюваного.
Я киваю. Я сиджу на задньому сидінні, неспокійно кручусь і соваюсь. Відчуваю дріт і липку стрічку, якою обклеєні мої груди й живіт. Не надто зручно. Вона лоскочеться, тягне шкіру, до неї липне моє тоненьке світле волосся. А коли я здиратиму її – пектиме, як у пеклі.
– Цього часу достатньо, щоб отримати зізнання.
– Гмммм, так, так. Побачимо.
– Він повинен зізнатися, що це саме він вистрілив у синьйорину Дощ Кемпбелл.
– Гаразд. Добре. Я зрозуміла, – кажу я. – Це ж не вища математика.
Хай там як, мені лише одна секунда потрібна, щоб висмикнути чеку з гранати. Уб’ю Ніно та цих поліцейських, усіх гуртом. І тоді я вільна. Я зможу зникнути. Кину її й побіжу в інший бік. Себе я підривати зовсім не хочу. Шкода, що доведеться знищити диснеївського принца, але ж неможливо залізти на ялинку, не подерши дупу.
Ми в колоні непримітних автомобілів швидко їдемо центром Рима. Повертаємо за ріг, а потім гальмуємо на Ларґо Фебо перед готелем Ніно. Я визираю зі свого тонованого вікна. Ого. Та в нього губа не дурна. Готель «Рафаель» оповитий плющем, темним, густим, жовтувато-зеленим, з яскравими пурпуровими квітами. Це найкрасивіша будівля, яку мені лиш доводилося бачити. Не дивно, що він поїхав саме сюди.
Копи глушать двигун. У мене вузол у животі. Плечі напружуються. Я стискаю зуби, погладжую ручну гранату в кишені.
Зараз я це зроблю.
Починається, чорт забирай.
Я завмираю на півкроці. Он він, у барі, спиною до мене. Це його волосся, чорне й блискуче, гладке й сяйливе, як смола. І його потерта шкіряна куртка з шипами. Чудово її пам’ятаю: пахне «Мальборо Ред». Сріблясті цятки мерехтять у світлі ламп. Ось його дупа, жодних сумнівів – його підтягнуті, пружні сідниці мають бездоганний вигляд у тих темних брючних костюмах. Сто відсотків м’язів, без жодних ознак жиру. Я пригадую його мускули на сідницях і на спині. Тепло, що підіймалося від його шкіри, як із печі… Здається, ніби це було вчора. Він стоїть, п’є наодинці, з невисоким скляним келихом у руці. Туди налите щось типу віскі, темна бурштиново-золотава рідина. Без льоду. Без соломинки. От якби в мене був ціанід. Підсипала б його туди. Цікаво, якими будуть його останні слова. «Мене вбива моя підступність власна»[139]?
Я перевіряю час: 20:51. Дев’ять хвилин лишилося… От чорт.
Я рішуче йду.
– Привіт, Ніно, – кажу я, ніби ми просто собі зависаємо разом. Ніби ми не намагалися весь минулий тиждень убити одне одного. – Купиш мені випити?
Якщо Ніно й здивований бачити мене, він цього не показує. Він обертається до мене, злегка схиляючи голову.
– Бетта, – каже він. – Ciao.
О Боже правий, він розкішний. Отак навіть кращий, зблизька, в натуральному розмірі та кольоровий, і точно живий, не привид. Не марення. Не галюцинація. Шкіра в нього темна з легкою щетиною. Очі сяють, як полум’яний онікс.
Бачу тебе, Темний Принце. Так, тебе, гіганте. Якби він пішов на «Топ-модель по-американськи», він би точно виграв.
У барі мерехтять свічки, на відшліфованому червоному дереві танцюють тіні.
Як він може бути схожим на янгола, коли він Люцифер?
Смерть – це замало для такого довбойоба. Я йому влаштую найпекельніше пекло.
Він повертається до стійки та ставить склянку на деревину.
– Un altro whisky[140], – каже він бармену. Цей хрипкуватий голос. Цей низький баритон. Я його не чула після метро та його автовідповідача.
– Узагалі-то я візьму «Малібу». «Малібу» з колою, – кажу я.
Ніно обертається та зиркає на мене.
– З колою з цукром, – кажу я бармену. – З льодом і лимоном. І соломинкою.
Бармен киває.
– Sì, certo.
– Un altro whisky, – каже Ніно, штовхаючи стійкою порожній келих.
– Sì, синьйоре Ніно. Prego.
Ми витріщаємося одне на одного.
З нього буде телячий фарш, качиний паштет, довбаний конячий біфштекс.
«Клянуся в тім»[141].
Постривайте, от побачите.
Ніно ковтає залишки напою та голосно грюкає келихом. Я розглядаю його нігті з білими смугами, його криваво-червоний перстень із печаткою.
Ніно зітхає, потім обертається до мене.
– Що ж, – каже він, – я вражений.
– Справді?
– Так. Ти зрештою мене наздогнала.
Я вдивляюся в зморшки, що перетинають його чоло, глибокі та темні, як Великий каньйон. Намагаюся розгледіти якийсь вираз на його незворушному обличчі.
– О так, а чого б не бути враженим? Ти продовбався з моїм автомобілем. З моїми грошима. З моїм одягом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.