Читати книгу - "раКУРС"

— Ні! Не може цього бути! — вирвалося з грудей.

— Це точно, Женю. Їх розстріляли.

— Коли… Коли це сталося? — спитав я, ніби щось змогло б змінитися.

— Коли ти помирав у реанімації.

— Краще б я помер, — промовив я глухо. — Чому?! Чому я тоді не помер?! Навіщо вижив?!

Я схопив за барки Антона й несамовито тряс його, повторюючи безглузде «Чому?».

Він узяв мої руки за зап’ястя, притримав їх, повільно опустив донизу.

— Вибач, Женю, — повторив він укотре.

— Де її… — Я не зміг вимовити «поховали», але Антон і так зрозумів.

— Козаки їх поховали в одній могилі, принаймні мені так розповіли, — тихо промовив Антон. — Вибач, Женю, що скажу це… Медсестер поховали навіть без труни, у мішках, нема й хреста на могилі. Я хотів знайти, де вони поховані, але тих хлопців, які цим займалися, уже вбито. Вибач, Женю.

Я поплескав Антона по плечу, сказав «дякую» і щось на кшталт того, що мені потрібно побути на самоті. Не пам’ятаю, як пішов Антон. Я прошкував кудись вулицею, брів навмання, бо світ навколо перестав існувати. Якби в той час почали стріляти «Гради», я б не чув їхніх вибухів. Я нічого не розумів і не бачив перед собою. Незчувся, як загриміло над головою, як блискало й періщив дощ. Перед очима була Люба, гарна, красива, як саме життя. Її великі прекрасні очі дивилися на мене крізь косі смуги дощу, і я чув лише її докір: «Як ти міг?!» Так вона сказала востаннє, коли ми зустрілися під зливою.

— Як я міг?! — шепотіли мої губи. — Як я міг її покинути? Не зупинити? Не повернути? Не схопити в обійми, щоб ніколи не відпускати? Чому не забрав її того дня й не виїхав в Україну, туди, де не було обстрілів, де люди не хотіли війни? Як я міг?!

Почуття провини стискало горло, заважало дихати.

— Ніколи собі не пробачу! Ніколи! — говорив я собі.

Дощ уперіщив, як із відра. І раптом у спалаху блискавки я побачив просто перед собою Любу під парасолькою.

— Любо! — несамовито скрикнув я і рвонув уперед.

Переді мною нікого! Порожня вулиця й дощ. Небо плакало разом зі мною, і небесні сльози зливалися з моїми…

Напевно, уже з десять годин повзе наша колона. І раптом попереду вибух! Зупинилися. БМП[12], що йшла попереду, наскочила на міну. Загули стривожені розмови, з переду по всій довжині колони шириться ця чутка. За нею — наступна: хлопці живі, їх розкидало на всі боки, бо їхали, сидячи на машині. Поки оглядають дорогу, біжимо в туалет до найближчих кущів. Хтось із хлопців жартує, що сідниці мов хто відбійним молотком набив. Усі стомлені дорогою й спекою.

Уже небо зарясніло зорями, коли колона зупинилася на відпочинок у якомусь напівпокинутому селі. Знаємо, що відпочинок буде коротким, усього кілька годин, тому жуємо на ходу, знаходимо колодязь на подвір’ї, хлопці дістають цеберком воду, і ми п’ємо її просто з відра по черзі. Спати! Хто де знаходить місце й одразу засинає. Бачу перед собою яскраві зорі. Серпень — час зорепаду. Зірвалася зірочка з місця, і я встигла загадати бажання: щоб швидше скінчилася війна. Це була остання думка перед тим, як упала в міцні обійми сну.

Я прокинулася, коли вже сіріло. Лише тепер роздивилася навколо. На подвір’ї невелика ошатна хатинка, на дверях навісний замок. Через увесь двір натягнута мотузка для білизни, від абрикоси до яблуні. На мотузці висять дитячі колготки та маєчка, поруч із колодязем стоїть миска, де у воді дитячий одяг. Схоже, що господарі виїхали поспіхом і мати не встигла виполоскати випрану білизну. Не знати чому, я почала полоскати дитячий одяг і розвішувати на мотузці. Хтось із хлопців прийшов до колодязя напитися, здивовано закліпав очима.

— Навіщо? — кивнув він, побачивши, як ретельно я рядком розвішую колготки, футболочки, шортики.

— Вони можуть повернутися додому, — відповіла я.

Він здивовано стенув плечима, загримів цеберком. За півгодини ми знову рушаємо в дорогу…

У селі чергова зупинка. Цивільне населення поспіхом збирається колоною вирушати подалі від обстрілів. Їм роздають білі прапори й кажуть, що сєпари дали коридор для евакуації лише мирного населення. Із сумками, торбами, дітьми, котами та клітками з папугами люди сідають у свої машини, закріплюють на кожну білий прапор. Вони стривожені та схвильовані. В очах якась безнадія, розчарування й страх. Я їх добре розумію. Вони не знають, куди їм їхати, де зупинитися й що з ними буде далі. Їм не відомо, чи зможуть повернутися назад і чи буде куди, якщо повернуться. Це як людині зав’язати очі й пустити по мінному полю: пощастить — виживе. Люди без майбутнього — і це жахливо! Вони поспіхом прощаються зі старими, які залишаються вдома й намагаються не плакати в дорогу. Розбиті, зруйновані вщент будинки на вулиці свідчать про те, що вже немало вилито сліз. Колона тихо рушає. Бабці хрестять її навздогін і щось тихо шепочуть. Старий «Запорожець» посеред колони підводить усіх, раптом чхає й глохне. З нього