Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але тоді мусимо почати спочатку. Так?
— Ні. Я вже не хочу грати.
Вона подумала, що найкраще було би, якби зараз підвелися, зібрали речі й повернулися додому, але не відважилася цього сказати. Ще вона подумала, що то він забрав фігурку. Або ненароком скинув її. Нічого не сказала — важко сперлася на подушки на канапі.
Вона знала, що він зараз піде, кине її — затопить погляд у телевізорі або піде нагору і знову спатиме, або почне вовтузитися з апаратом (слава Богу, вже надто темно, щоби фотографувати), або почне читати, або телефонувати, або розсилати усім есемеси — і що цього не уникнути. Його блакитна картата сорочка — так хочеться притулитися до неї, але не мала сил підвестися з канапи. Його руки збирали шахи в коробочку. Коротенькі темні волосинки.
Він подивився на неї.
— Чому ти плачеш? Через оті шахи, через цього коня?
Сів біля неї і обійняв її однією рукою. Друга якусь мить вагалася, але усе ж залишилась там, де була — на спинці канапи.
— Краще бути покинутим, ніж покидати, — раптом сказала вона. — Бути покинутим — додає сил.
— Хіба, навпаки, — сказав він.
— Ти не розумієш.
— Я ніколи нічого не розумію.
Він підвівся й пішов до кухні. Запитав про вино, чи не випила би вина. Відповіла, що так.
У голові вона мала усе, що зараз скаже. Речення за реченням і обґрунтування кожного речення. І ще коментар до кожного речення. Він муситиме щось відповісти. Вона не дозволить зіпхнути себе в мовчання. Він, коли повернувся, подав їй повний келишок і сів на канапі. Він, схоже, знав, що вона думає. Що вони розмовлятимуть, і скінчиться, як завжди, скандалом. Тоді Рената, ця собака, послана самим провидінням, почала скавучати під дверима. Він підвівся, аби випустити її.
— Іди вже, ти, дурна собако, — сказав. — Що ти зробила з конем?
Рената з гавкотом вискочила у темінь. Через відчинені двері різкий подмух вітру вніс стружку піску. За спиною він почув звук телевізора і відчув полегкість. Отже, вона увімкнула телевізор.
— Шкода, що немає програми. Може, буде якийсь фільм, — сказав.
Вона долила до келишків вина, хоча ті не були ще порожніми. Несподівано її охопила втома.
Так само, як він, вона простягла ноги і сперла їх на низькому столику. Так і сиділи обіч себе, попиваючи вино, аж поки скінчився забавний старий кримінал, у якому старша пані вбивала своїх ворогів миш'яком. Вона легенько заточилася, коли ішла нагору.
— Я зараз теж іду, — сказав він, але вона знала, що не прийде. Сидітиме так, як стільки вже разів, до ранку. Оповитий моторошним світлом екрана, відсутній, вдивляючись, як кіт, у мерехтливі картинки, бо завжди вимикав звук: Вона знала, як це буде, і то було добре знання. Спокійне. Досконала округла певність. Гладенька скляна кулька в долоні. Вона безвладно запала в сон.
Він ліг на неї, як на траву, усім тілом, тяжко. Відчув її знайомий запах, її рідну м'якість. Вона зітхнула. Його тіло звично відреаґувало пожаданням. Вона обняла його, наче трималася за нього. Щось сказала, але він не зрозумів, що. Сунув долонею по її стегну.
— Важко, — шепнула.
Він завагався. Затримався. Зрозумів, що має під собою не жінку, не дружину, не жіноче тіло, а людину, що лежить не на жінці, а на іншій особі свого ґатунку, якомусь другому комусь, конкретному, окремому, нездоланному. Це хтось, хто має чітко окреслені межі, але за ними лишається слабким і піддатним знищенню, делікатним, як жеруха, як тонесенька вафелька. Зникла стать, перестало бути важливим, що вона жінка і його дружина — була як брат, товариш у болі, супутник у стражданні, сусід у небезпеці, яка звідкись насувається. Хтось, хто є поруч, хто стоїть і дивиться через пліт, хтось, кому махають, вертаючись додому.
Це відкриття було таким несподіваним, що він засоромився. Пожадання відлетіло. Він зсунувся з неї і ліг поруч. Притягнув її до себе за плече, поправив на ній ковдру. Вона плакала. Сказала щось про коня, що пропав. Він подумав, що вона п'яна.
Їй боліла голова. Вона тихенько встала, зійшла вниз, щоби випустити Ренату. Він спав, закутавшись з головою, як у коконі, далеко від неї, на самому краєчку ліжка. Вона прийняла пригорщу вітамінів і аспірин. Чулася несвіжою, вим'ятою. Спершу довго чистила зуби, прим'яте сном волосся стирчало на всі боки. Очі підпухли. Плакала? Плакала. Істерика. Вона сильно вщипнула себе за шкіру на животі. Біль приніс полегшення, відкрив шлюзи заспокійливій ненависті до себе. У дитинстві вона чула, що від щипання в тіло входить рак. Так сказав якийсь дорослий, вона не пам'ятала, хто, коли хлопці щипали дівчаток за груди.
Коли вона зійшла, він сидів на канапі в одній сорочці, без штанів, і читав газету. Зробив їй каву.
— Привіт, — сказала.
— Привіт, — відповів він.
— Що будемо сьогодні робити?
— А мусимо?
— Пополудні треба збиратися.
Він перегорнув сторінку.
— Як ти почуваєшся? — запитала.
— Добре, — відповів він.
Потім додав:
— А ти?
Їй уже нічого не хотілося говорити. Почала переглядати якийсь часопис. Небо раптом прояснилося, і кімнату залило
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра на багатьох барабанчиках», після закриття браузера.