Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

наповнена жиром, так розжарилася під гарячою сковородою, що полум'я раптом жбухнуло з неї високо вгору. Я спробував погасити його, бо лампу вже неможливо було винести надвір. І весь намет одразу наповнився ядучим димом. Я ухопив пригорщу снігу і кинув на палаючий жир. Але він тільки шкварчав і тріскотів, розбризкуючись на всі боки. Над лампою вибухнув стовп вогню. Від нього зайнялося все, що було поблизу. Задихаючись від диму, ми стрімголов вибігли з намету… Щастя, що лишилися живі.

Вибухнувши, лампа погасла, але над тим місцем, де стояла сковорода, в брезенті намету зяяла величезна діра. Довелося використати одно з приготовлених для саней вітрил, щоб залатати її. Та це не спинило мене. Повернувшись до намету, я знову, хоч і добряче поморочився, розвів вогонь і спік нарешті останній млинець. Не міг же я викинути його. Посипаний цукром, він був ще смачніший.

Строщили ми ту розкішну страву в чудовому настрої».

— Далі йти поки що не можна, — сказав Нансен. — Тут є що вполювати — то не загинемо з голоду. Краще зачекати, поки хоч трохи розтане. Може, й розводдя поширшають.

Стояли цілий місяць. Виснажені походом люди потребували відпочинку. Зголоднілі, вони поїдали силу м'яса. На щастя, в «коморі» його весь час було повно. Тюлені і три білі ведмеді, впольовані Нансеном, зробили їх незмірно багатими і вселяли в них почуття безпеки.

Мандрівники завзято і грунтовно ремонтували каяки. Тепер нічого важливішого за них не було. Що ж зробити, щоб вони не протікали? «Потреба — мати винаходів», — учили Фрітьофа з дитинства. Завжди сповнений сміливих і незвичайних ідей, він тепер зробився хіміком. Відважний полярник не занепадав духом, не нарікав на тяжку долю, а постановив виготовити ізоляційну масу для просмолювання човнів. Задум був гарний, але з чого її виготовити? У Нансена і на це знайшлася відповідь. Кістки вбитих звірів він рубав на дрібні шматки, розтирав потім на порошок, перепалював і змішував з розтопленим тюленячим жиром. Проте виготовлений з такими труднощами продукт зовсім не задовольнив його. Тоді Нансен домішав ще трохи сажі. Але збирати її була нелегка річ. За два дні копіткої праці мандрівники так закіптюжилися, що стали схожі на сажотрусів.

— Над нашим наметом високо здіймався чорним стовпом дим. Його видно було, мабуть, десь аж на Шпіцбергені. Та, на жаль, сажі він давав дуже мало, — сміявся пізніше Нансен.

Напрацювалися й намучилися обидва немало, доки нарешті сажею, змішаною з тюленячим жиром, щільно покрили парусину каяків, а зверху затягли ще тонким шаром олійної фарби, вичавленої з двох тюбиків. Фарби мали придатися Фрітьофові, щоб увічнити на полотні арктичну красу, а згодилися на інше — врятували його, не дали потонути.

І все-таки каяки протікали. Врешті Нансен додатково заклеїв усі шви і багато разів штопані місця змішаною із стеарином смолою, якої він трохи взяв із собою. І тільки це вже допомогло.

День за днем повільно тягнувся час. Стан льодів усе ще не віщував нічого доброго. Треба було чекати.

«Наше тутешнє життя трохи нагадує мені почуту від ескімосів історію. Поїхали люди зібрати траву на березі фіорду і, побачивши, що вона ще не зійшла, отаборились, чекаючи до тих пір, коли її можна було вже косити», — занотовує Нансен у середині липня. І скаржиться далі:

«Цей сніг, що не поступається навіть перед дощем, доводить мене до розпачу. Він зробився м'який і пухкий, як піна. Може, розтане нарешті… Я надто вже звик до розчарувань, щоб іще повірити в щось! Це добра школа терпеливості… А яка ж то краса, мабуть, зараз удома! Все квітує. У сонячному промінні мерехтить фіорд. Може, ти сидиш, Єво, на вершипі скелі з малою Лів або плаваєш у своєму човні по морю? І знову крізь отвір у наметі погляд падає на білизну. Не одна ще крижина відділяє теперішню хвилину від тієї, якої я сподіваюся.

Багато ще спливе часу, поки я вас побачу. Все мені зараз байдуже, крім дому».

Отож і не дивно, що місце довгого постою обидва мандрівники назвали «Табором нудьги».

Раптове підвищення температури знову пробудило надію. Хмара, що давно вже облягала південну частину обрію, виростала на очах, чорніла і незабаром затягла все небо; нарешті пішов довгожданий дощ, перетворюючись часом у справжню зливу. Вода тарабанила в брезент намету, лилася всередину, лід танув. Може, їм більше не доведеться зимувати серед льодів, може, таки пощастить перед полярною ніччю повернутися на батьківщину?

— Рушаймо далі! Якнайшвидше! Нехай тільки трохи проясниться.

Та збудженого Юхансена не треба було умовляти. Ось вони обидва вже пораються біля оснащення, сушать на лампі промоклі сухарі, латають панчохи, ще раз випробовують каяки.

З болем у серці мандрівникам довелося розстатися з одним із псів. Вірний, витривалий і відданий, він тягнув, доки йому вистачало сил, і нізащо не хотів поступитися своїм місцем в упряжці. І врешті підупав. У таборі полярники залишили також спальний мішок, важкі ведмежі шкури, решту білизни, запасні хутряні рукавиці й частину аптечки. Шкода було зоставляти все це. В будь-яку мить ці речі могли знову знадобитися бездомним сіромахам. Але вантаж на каяках треба було за всяку ціну полегшити. Вони й так чудом не затонули досі…

— Попереду ще цілих два місяці літа, — радів Нансен.

Та Юхансен підправляв його:

— Вже тільки два, ти хотів сказати.

Розділ сорок четвертий
НЕ ПРО ТАКУ «ОБІТОВАНУ ЗЕМЛЮ» МРІЯВ ФРІТЬОФ

— Земля!

Полярники мов зачаровані вдивлялися в ледве видимий на обрії вузький темний пруг біля підніжжя білих льодовиків, що сліпуче блищали на сонці. Протягом чотирьох місяців не було й дня, щоб