Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Наприкінці червня мандрівники, що зовсім уже вибилися з сил, добралися до величезної вимоїни. Занадто великої, щоб можна було її обійти.

— Може, випробуємо нарешті наші човни?

Юхансен знав: питання Нансена — все одно що наказ.

Не промовивши й слова, він почав знімати з саней каяки. Мандрівники вже давно докладно обміркували, що залишать, коли їм доведеться далі подорожувати морем. Каяки затонули б під тягарем усього спорядження. Але в останню хвилину страх стиснув серце Юхансенові.

— Що робити із запасними лижами? — запитав він і здригнувся, почувши рішучий голос:

— Залишити!

— Брудні сорочки, білизну?

— Залишити!

— Намет?

У відповідь мовчання. Залишити памет? Як же тоді ночувати на цьому вітрі, на снігу? Вони вагалися, переживаючи внутрішню боротьбу.

— На цей раз ще візьмемо, — почув, нарешті, Юхансен і відчув полегкість.

— А спальний мішок?

— Залишити!

Це вже було занадто. Юхансен не витримав.

— Як? Викинути спальний мішок? В чому ж ми тоді спатимемо? Це божевілля!

— Він же мокрий, брудний, важелезний, — слабо протестував Нансен. — Хочеш, щоб ми потонули? — Але, спостерігши заперечення в очах товариша, швидко докинув: — Можна зрештою спробувати, бери. Викинути завжди встигнемо.

Каяки, поставлені на відстані двох метрів один від одного, треба було скріпити лижами. Впоперек них мандрівники поставили сани: одні на носовій частині, другі — на кормі. А що робити з собаками? Їх лишилося вже тільки троє. Але й цих ніяк було забрати. Нансен відвернув голову, помітивши, що його товариш підносить рушницю до плеча. В такі хвилини у нього завжди виникало враження, що вони вбивають когось із близьких. Раптом він почув радісне гавкання. Побачивши високо встановлені на каяках сани, пси миттю повскакували в них і зручно повкладалися, приязно помахуючи пухнастими хвостами здивованим людям. Так вони самі вирішили свою долю.

Веслувати на воді, захаращеній кригою, було нелегко. Сани й лижі виступали за борти каяків. Пліт — тільки так і можна було назвати цю споруду на воді — весь час завертав ліворуч. Крізь латану парусину вода просочувалася, наче крізь сито. Раз за разом мандрівники мусили відкладати весла й хапатися за черпаки. А проте вони все-таки пливли.

— Яке щастя! — тішився Юхансен.

— Подумай тільки, нарешті відпочинуть наші ноги. Подорожуємо, як ті королі, — і собі радів Нансен.

Біля самого краю крижаного поля, до якого підпливав пліт, щось дивно забулькало.

— Утік! — Витягаючи на кригу сани, Нансен з жалем дивився на широкі кола, що розходилися по воді. — Перший тюлень!

— Такий мішок м'яса й жиру, — з жалем мовив Юхансен. — Візьми гарпун, може, ще покажеться.

— Ні, це дуже полохливе створіння. Той уже не вирине…

Але не встиг Нансен доказати, як над спокійною хвилею знову вигулькнула химерно закруглена тюленяча голова з великими вусами.

— Стріляй! — крикпув Нансен.

Постріл Юхансена був влучний. Блискавично загнавши гарпуна в тушу звіра, що зникав уже під водою, Нансен, упавши на коліна, шарпонув за канат і щосили потягнув до себе.

У мисливському запалі обидва не помітили, що пліт поволі сповзає до води. Сани стояли вже на самісінькому краю льоду. Нансенів каяк так нахилився, що його вже заливала хвиля. За мить усе, що в ньому було, опинилось у воді. На щастя, кухонька не затонула, на поверхні води її утримав порожній, щільно закритий котел. Але гнана вітром, вона відпливала щораз далі. У воду зсувалися лижі. Ще мить — і пліт затонув би.

Пустити тюленя і рятувати оснащення? Нансен кинув канат і, не піднімаючись з колін, ухопився за сани, щосили тягнучи їх до себе.

— Веслом, дужче веслом, праворуч! — крикнув він Юхансенові.

Той, по пояс у воді, швиденько притиснув свій каяк до крижаного берега і заразом відтягнув сани. Тепер черга за Нансоновим каяком. Наповнений водою, він був страшенно важкий. Юхансен зиркнув на тюленя. Їм пощастило: туша плавала на воді.

«Охоплені радістю, ми як навіжені танцювали довкола великої, жирної туші, — згадував Нансен. — Те, що залило каяк, намокли речі, в ту хвилину не мало ніякого значення. Під руками у нас лежали м'ясо і жир. Миттю зникли всі турботи, ніби їх вітром здуло. Мабуть, ніколи тут, серед полярних льодів, не було ще таких щасливих і задоволених своїм становищем людей, як нас двоє, ситих, утиснутих у спальний мішок.

Ми досхочу наїлися і м'ясного супу, і м'яса, і жиру. Хіба ж можна вимріяти собі щось прекрасніше? І то коли? В роковини виїзду з дому, в сотий день після того, як ми залишили «Фрам»… Сирий жир чудовий, він цілком може замінити масло. М'ясо? Про смачніше не може бути й мови… Млинці з тюленячої крові, смажені на жирі, просто незрівнянні. І в нашому «Гранд-отелі» я не міг би краще поласувати, навіть з кухлем пива… Щоправда, бодай і не згадувати, як при тому смаженні на кіптявій лампі дим роз'їдав нам очі так, що ми заливалися сльозами… Якось бенкет мало не скінчився катастрофою. Лампа, яку я зробив із шматка бляхи,