Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Ситуація, в якій опинилися мандрівники наприкінці травня, могла б довести до відчаю наймужнішу людину. Поверхня океану все більше скидалася на велетенську шахівницю. Навколо, аж до самого обрію, тяглися білі й чорні безформні поля — крига і вода. Промоклим до пояса людям весь час доводилося петляти, повертаючись назад, обходячи широкі розводдя, проте вони невпинно йшли вперед. Місцями під лижами, не кажучи вже про важко навантажені сани, вгинався лід. А втрата хоча б одних саней була рівнозначна смертному вироку мандрівникам. Отож вони добре пильнували.

Нансен зменшив харчовий раціон, бо припаси вичерпувалися дуже швидко. Хоч як йому було прикро, але він мусив скоротити і тривалість щоденних переходів до семи годин. Як щось дуже далеке, згадувались тепер ті дні, коли вони з Юхансеном бігли на лижах за упряжками по десять, дванадцять годин. На довершення всіх бід зіпсувалася погода. Полярники вирушали в дорогу сонні, стомлені, під завивання вітру. Та тільки-но знесилені мандрівники, що вже зовсім не могли йти, ставали табором, як лід одразу ж починав приязно мерехтіти в сонячному промінні, а хмари розходилися, відслоняючи небо, ніби їх вбирала в себе блакить.

Хіба ж тут збережеш душевну рівновагу і терпеливість?

На початку червня природа помогла мандрівникам вирішити, що вони мають робити. Про дальший похід не могло бути й мови. Довкола намету переливалися потоки води, приносячи з собою льодові брили. Навіть у важкій корабельній шлюпці було б ризиковано випливати, а в легкому парусиновому каяку — просто шаленством. А втім, про каяки не могло бути й мови, бо вони стали зовсім непридатні. Місцями їх подерли собаки, а місцями продірявили льодові шпичаки. Вони потребували серйозного ремонту. Остови, й ті не вціліли. А саме на ці човни мандрівники покладали тепер усі надії. Без каяків вони загинули б.

На щастя, Нансен не піддавався відчаю. «Я завжди казав, що відчай — це просто марнування часу. Я не можу собі цього дозволити. Мені ще надто багато треба зробити в житті», — часто жартував він ще в Норвегії. Отож, не гаючи часу, обидва без нарікань узялися до роботи, важкої, клопіткої.

— Хтозна, може, ще в цих каяках нам доведеться пливти у відкритому морі, — сказав якось Юхансен, насилу тримаючи в задубілих від холоду пальцях голку.

— Добрий з тебе супутник у мандрах, не пасуєш перед труднощами, — з повагою промовив Нансен, бачачи, як наполегливо працює його товариш.

— Це я з тебе беру приклад, — відповів задоволений з похвали Юхансен, жваво протягуючи крізь полотно голку.

Нерідко вони працювали по шістнадцять-двадцять годин, незважаючи на холод, голод і страшенне виснаження після тримісячного походу. Вперше відтоді, як вони залишили «Фрам», Нансен ретельно зважив сухарі й масло на сніданок. Ранковий раціон не міг перевищувати двадцяти грамів жирів і двохсот грамів хліба. «Це й так ще непогано. Було б добре, якби нам вистачило по стільки до кінця подорожі!» — зітхали обидва. Того самого дня пощастило вполювати крячка, що пролітав над ними. Але яка пожива з малої пташини для двох зголоднілих чоловіків, що з'їли б і вола!

Після тижневого постою мандрівники знову вирушили в путь.

— І знову все стає нам на перешкоді, — напівзлостиво, напівжартома мовив Фрітьоф. — Ти тільки глянь: ледве встигли ми полагодити каяки — води й сліду нема. Наче хто навмисне зцементував ці крижані поля.

Юхансен сумовито похитав головою:

— Не хотілося б мені цього казати в недобрий час, але матимеш ти ще цієї води стільки, що й не радий будеш. Ми ще проклинатимем її.

І справді, незабаром мандрівники вже проклинали її. Між торосами лисніли темпі вимоїни, а далі знову був лід. Оце так пиріг! Нансен сам вирушав у розвідку, шукаючи найзручніший перехід для упряжки.

«Це були моторошні хвилини, — розповідав пізніше Юхансен матері. — Часом мені здавалося, що Фрітьоф не вернеться вже ніколи, що я залишуся сам. Сам у цій пустелі. Мене охоплював жах. Хотілося бігти за ним, затримати його, не пустити. Ще й тепер я не раз переживаю це уві сні і пробуджуюсь, мокрий від холодного поту. Ні, мамо, ви цього не зрозумієте, ніхто не зрозуміє, хто сам того не пережив, не чув тієї тиші, кому не доводилося цілими місяцями й роками не бачити нічого, крім тієї страхітливої білизни».

Якось Фрітьоф повернувся з розвідки, аж змінившись з лиця. Він був страшенно стурбований.

— Заблудився! — мовив коротко.

— Як?

— Не можу збагнути, де ми перебуваємо. Не знаю. Може, це дається взнаки перевтома. А може, я припустився помилки. Пам'ятаєш, тоді, коли ставив хронометр? Тут досить дуже дрібної, бодай десятисекундної похибки, щоб замість суші вийти у відкритий океан.

— Ти, Фрітьофе, завжди побоювався, що ми занадто відхиляємося на схід.

— Так, останнім часом ми йшли на південний захід. Мене бере сумнів, чи не минули ми вже північного краю архіпелагу Землі Франца-Йосифа. Це була б для нас катастрофа.

— Там по південному краю льоду далі йти неможливо, — підхопив Юхансен.

— А подорож у каяках без харчів теж немислима, — вторив Нансен. І тут же докинув уже твердіше: — Не журися, друже, якось дамо собі раду! — Проте в його голосі не було колишньої певності.

Вода на поверхні криги вночі замерзала, вкривалася