Читати книгу - "Зоряні крила"

Хвилину Полоз помовчав.

— Ви давно з села?

— Я не з села. З будівництва.

— Комсомолець?

— Так.

— Ліжко в бараці вам дали?

— В сорок восьмому. Нас сюди четверо прийшло, — осмілівши, сказав Котик і знову замовк. Він сидів, витягти до пічки ноги, і від всієї його постаті віяло такою силою, що Полоз навіть замилувався.

Час минав, стрілки на ходиках наближалися до дванадцятої. Полоз взявся за шапку. Завтрашній день, повний неприємностей, раптом спав йому на думку. Він спохмурнів, згадавши, що треба чекати весни, чекати і спізнюватися, чекати і затримувати все будівництво, чекати і не працювати.

Котик відчув зміну у настрої Полоза і почав одягатися. Говорити їм більше не хотілося. Полоз натяг рукавиці, кудлату вушанку, і вони вийшли. Вітер вирвав з його рук двері, коли Полоз намагався їх замкнути, і Котику довелося допомогти.

Проти вітру йшли вони поруч, не розмовляючи, закриваючи обличчя руками. Крижані сніжинки впивалися у шкіру, наче голки. Вони мали пройти через усе будівництво, щоб потрапити на свій другий виселок. Втома цілого дня давалася взнаки. Мороз і вітер хилили до сну.

Так дійшли вони до кузні, де на залізних каркасах горіли великі прожектори і залізні конструкції, наполовину вже змонтовані, підносилися високо вгору над присадкуватими будівлями інших цехів. Під поривами вітру кожна ферма, кожна незакріплена балка звучала по-своєму, і це створювало неповторну музику.

Полоз і Котик підійшли до кузні і на хвилину спинилися за кількома високими кладками цегли. Вони стояли, розтираючи обличчя руками, притупували захололими ногами, готуючись вирушити через пустир до будинків і бараків другого висілка. Вітер лютував на пустирі, завихрював цілі хмарини сніжинок, підносив їх високо вгору, щоб знову шпурнути вниз.

На будівництві було безлюдно. Все живе давно заховалося від цієї лютої хуртовини. Тільки одинока постать сторожа угадувалася у темному затишку, між цегляних кладок.

Полоз вирішив, що чекати тут більше нічого. Він вийшов з-за цегли, і вітер налетів на нього. Затуляючи обличчя рукавицею, Полоз пішов попід стіною кузні. Не гаючи жодної хвилини, Котик рушив за ним. Він ішов, теж закриваючи обличчя рукавицею, і раптом наскочив на спину виконроба, що спинився як укопаний.

— Це мені не подобається, — почув Котик його глухий голос.

Полоз, забувши про мороз, дивився через мереживо готових конструкцій усередину цеху. Вітер для нього вже не існував. Рука вільно опустилася від обличчя вниз. Всю свою увагу він зосередив на тому, що коїлося там, у цеху.

Котик став дивитися туди ж, але зрозуміти нічого не міг. У цеху панував хаос вітру, світла і тіней. Сніжинки пролітали в світлових потоках і здавалися блискучими бризками. Гойдалися ліхтарі, і тіні коливалися слідом за ними. Вітер різав очі і заважав вільно дивитися, але Котик був цілком перекопаний, що жодної людини немає в цеху.

Раптом величезна тінь, густа, аж чорна, пройшла по цеху і сховалася десь біля протилежної стіни. Здивований і трохи зляканий Котик запитливо глянув на Полоза.

Тінь знову пройшлася по конструкціях. Тепер вона була вже не одна — назустріч їй летіла така ж темна і густа маса. Вони зіткнулися, і Котик чекав страшного удару грому, але тіні розлетілися в різні боки безшумно і легко.

Полоз сердито плюнув і поліз у цех. Котик рушив слідом за ним. Тіні знову зійшлися над їхніми головами і розлетілися в сторони.

Всередині цеху було затишніше, ніж на пустирі, але там, де височіли голі, ще не обкладені цеглою каркаси, панував вітер, і сила його була страшною.

Полоз уважно дивився вгору, і, зловивши напрямок його погляду, Котик зрозумів усе. Під залізними фермами гойдалися два швелери, підвішені на сталевих тросах. Вдень на цих швелерах лежав дерев'яний настил, і по ньому ходили робітники, закінчуючи монтаж покрівлі цеху. Зараз вітер зірвав цей настил, і купа розтрощених дощок виднілася на землі. Звільнені швелери — важкі балки, втричі товщі за звичайні залізні рейки, — під поривами вітру гойдалися все сильніше і сильніше. Нічим не стримувані, вони могли кожної хвилини зірватися і розтрощити машини, які стояли внизу, покалічити вже готові ферми — знівечити результати довгої і важкої роботи.

Полоз повернув до Котика обличчя і усміхнувся. Губи його тільки трохи скривилися. Обличчя застигло від морозу.

— Погано!

— Вони впадуть? — Котик навіть не насмілювався глянути вгору.

— Можуть упасти, чорт би їх забрав. Щохвилини можуть упасти.

Котик з острахом озирнувся, немовби чекаючи, що зараз будуть валитися стіни, але все стояло на своїх місцях, тільки тіні, страшні й потворні, пробігали по землі. Він думав, що, мабуть, краще було б піти далі від цього небезпечного місця, але Полоз стояв недалеко від нього, шукаючи щось на землі, і, здавалося, не збирався іти з цеху. Навпаки, він витяг з-під якоїсь скрині довгий міцний канат, намотав його на руку і підійшов до Котика.

— Ну, то як? Поліземо чи страшно? — запитав виконроб.

Котикові очі. розкрилися широко і здивовано. Невже Полоз хоче лізти вгору по хистких драбинах, по фермах, по незакріплених конструкціях? У такий вітер, у такий мороз? Котик навіть відповісти нічого не зміг — таким безглуздим здався йому цей задум.

Але Полоз і не думав чекати рішення Котика. Не озираючись більше, він підійшов до залізної драбини, яка вела вгору, у вітер, у темряву, міцно вхопився за неї, підтягся обома руками і швидко поліз туди, де під самим верхом гойдалися темні й важкі швелери.

Помалу, часто спиняючись, добре вибираючи точки опори, ліз Полоз угору. Він вибирав моменти, коли затихав вітер, щоб ворухнутися вільніше, потім втискався у холодні дзвінкі ферми і пережидав удар. Прожектори ясно освітлювали його постать, і поруч з важким холодним залізом він здавався зовсім немічним і крихким.