Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Тому ж то Півником старого і зовуть, Що повертається за перемінним вітром. Одначе він не був од роду-віку хитрим Запроданцем: шукав не грошей у війні, А честі. Звідкіля ж хитання ті чудні? Чи мудра їх якась політика родила, Чи, може, прагнучи вітчизні дати сили, Неспинну боротьбу він над усе любив, І, з бою вийшовши — нових шукав боїв, Хоч би для того й стяг доводилось міняти? Тепер своє життя, відмінами багате, Тихенько доживав у супокої він, Від шуму й галасу сховавшися в Добжин, І між людьми ніде чужими не з'являвся: Напевно, зустрічі лихої він боявся. Ведмідь, як по лісах густий посипле сніг, Так само заляга у темний свій барліг. За днів Костюшкових він поруч із Огінським[121] До Вільна вирушив. Служили під Ясінським[122] Обидва. Різочка роботу мала там — Отчизні на хвалу, на заздрість ворогам. Раз, повен запалу і чесної одваги, Він просто кинувся з валів старої Праги[123] Поція рятувать. Зчинився ревний бій… Всі думали: пропав з Поцієм і Матвій.[124] Аж ні: ні першого, ні другого не вбито, Хоча поколото обох, неначе сито. Поцій віддячити за допомогу хтів — Фільварок одписав йому на п'ять димів[125] І злотих тисячу щороку мав давати (Поцій, завважимо, був чоловік багатий, А вдачу рицарську, широку й щедру мав). У відповідь на те Добжинський одписав: «Волію, щоб Поцій Добжинського Матвія За доброчинця мав, а не Матвій Поція», — І дару не прийняв. Вернувшись в рідний дім, Не дбав про розкіш він, а жив трудом своїм: Дуплянки майстрував, збирав на ліки зілля, Або в погожий день, коли було дозвілля, По пущах звірину з рушницею тропив Чи сірих куроп’ят у сіть тонку ловив. Людей досвідчених чимало у Довжині, Траплялися й такі, що знали по-латині, Були й достатками значніші, як Матвій, — Але понад усіх за бистрий розум свій Старий підносився. Колись вояк хоробрий, Землі він Польської історію знав добре, На вловах, на війні пригод багато мав, До всього був мастак — чи до лікарських трав, А чи до пасіки, чи вибирати коні, — І знався, як ніхто, на звичаї й законі. Ба навіть казано, хоч, може, то вже й гріх, Що характерництвом він похвалитись міг. Отож як сіять хто збирався, чи садити, А чи судитися — поради йшов просити У нього. Сам же він клієнтів не шукав, І навіть часто їх із дому випихав, Поради даючи в поважних тільки справах, Та й то у висловах скупих і неласкавих… Сьогодні — думали — у справі бойовій І слово вирече, і власть візьме Матвій, І славну Різочку на ворога підніме. Старенький походжав між травами густими, І, розглядаючи щось пильно угорі, Курникав пісеньку: «Ой рано на зорі»… З усього бачив він, уважний, що година Хороша настає, бо мла не вгору плине, А розстилається по балках та ярах, Вітри женуть її, і в світлих небесах Вже сонце виграє, виблискує рум’яно І смуги вогняні просмикує з туману, На зіллі сяючи алмазами роси. Як злотолиті тчуть у Слуцьку пояси:[126] Ізнизу дівчина простелить оксамити, А зверху, творячи багатобарвні квіти, їй кида золото і срібло ткач меткий, — Так вітер на землі стелив туман легкий, А сонце понад ним промінням вигравало І пишних кольорів мережку вишивало. На сонці вгрівшися, скінчивши молитви, Назносив дідуган капусти і трави, Ще й моркви на грядках солодкої насмикав — І свистом кроликів улюблених покликав… Почули, вибігли. Як лілії живі, Біліють ушки їх у пишній мураві І очі світяться та грають, як рубіни, На оксамитнім тлі зеленої дернини. Спинились віддаля, голівки підняли, — Чи не чатує гість непрошений і злий — І обережно всі на задніх стали лапах, Аж поки ласощів непереможний запах Не звабив. Підійшли, обсипали, як сніг, Матвія сивого, що сам посеред них, Мов трусик. Бігають, плигають на коліна, На плечі… З усміхом, безжурний, як дитина, Він гладить теплу шерсть ухатим пустунам,