Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Це ж він говорить про господиню, подумав я раптом, тільки чому ж господиня зробилася несподівано кінорежисером?

– Як же це я не помітив, як господиня перекинулася на режисера, – ненароком промовив я і побачив перед собою обличчя товстуна.

– Що ви хочете цим сказати? – з незрозумілою гостротою озвався товстун.

– Мені здавалося, що ви говорили те саме про.

– Запам’ятайте, я ніколи не повторююся! – проскандував він.

– Вибачте, я хотів сказати лише, що я не помітив.

– Нічого, ще помітите. Ще самі будете свідком, адже кінорежисер..

Ні, це таки не про господиню, вирішив я про себе.

– Він тільки чекає, щоб розпочати. Аж звідси видно, як йото лихоманить від нетерплячки. Кожного разу, як він тут з’являється, – бож це незміренна радість дірватися до слухача й глядача! – він, як правило, пояснює пляни свого майбутнього фільму, так би мовити, нові ідеї, демонструючи щораз інший уривок з своєї трилогії «Душа і кастаньєти». Тієї самої трилогії, що має зробити революцію в кінематографії. Стежачи, як він чигає з валізами (це оті самі, що біля нього, він з ними ніколи не розлучається, там фотоапарати) на ту мить, коли нарешті показуватиме публіці свій шедевр, я завжди не годен позбутися думки: якби інтенсивність, з якою він вичікує, перетворити на енергію, на ній могла б працювати потужна електрівня.

Я вже десь чув або, можливо, читав про перетворення психічної енерґїї і на силу, яка обертає турбіни, подумав я. Тільки все таки, чому він це говорить? І чому я маю відчуття, ніби він щось від мене хоче, а я ніяк не втямлю, що саме. Я йому на щось потрібний. Адже він так.

Однак у цю хвилину ввійшла Мельпомена, несучи по склянці нектару, і всі мої думки розсипалися.

– Не журіться, – сказала Мельпомена, торкнувши мене Холодною склянкою, – це для вас.

– Я не журюся, я просто – здається, я не у формі, -. відповів я, зрадівши її голосові.

Нектар мав присмак кока-коли, спирту, малини і ще чогось кислого, проте досить приємного. Я зауважив, що напій у моїй склянці відрізнявся світлішим забарвленням, ніж у товстуна.

– Нектар міг би бути й міцніший, – сказав мій сусіда, незадоволено відсьорбуючи одним ковтком півсклянки. – Скупі чорти!

– Слухайте, – осяяло мене раптом, – я потребую вашої допомоги. Ви до мене добре ставитеся, і я переконаний, що не відмовите в моєму проханні, на якому висить тепер все моє життя. Як я бачу, ви тут усіх знаєте. Вам напевно траплялося зустрічати мого… клієнта. Чи не були б ви такі ласкаві розказати дещо з його біографії? Я ладен вам віддячитися у перший-лїпший спосіб. Я переконаний, що ви…

– О, я цю публіку знаю! Ще й як! Дійсно є чому позаздрити. У мене необмежене коло знайомств. От, хочете, зараз вас познайомлю з тим, що перешіптується з кінооператором? Він редактор миршавенької газетки, яку, між нами казавши, називають «смердючкою». Тільки це, звичайно, між нами. Так називають, проте вважайте, щоб це не набрало присмаку, ніби це походить від мене. Бачите, як сіпається у нього під час говорения половина обличчя? Зраджу вам: це означає, що він саме розповідає кінооператорові про свою газетку і напевно проситься, щоб той йото зафільмував.

– Ні, дякую, я не бажаю ні з ким знайомитися, я хотів би лише довідатися дещо про мого клієнта, – з розпачем видушив я з себе, чуючи, що я вичерпаний докраю. Ну, чому мені не щастило змусити його заговорити про відвідувача, коли він про кожного усе знав і, здається, охоче викладав своє знання? Чи він тільки випробовував мою терплячість?

– Редактор – це замало сказано, – говорив товстун, ніби під’юджуючи мене, – оскільки він сам заповнює всі шпальти. Тобто фабрикує статті, вірші, прозові уривки й коментарі (останній його уривок називався, якщо не помиляюся, «Підводні хащі непересічної душі»), листи до редакції і найбільше й найчастіше похвали самому собі: похвали у формі інтерв’ю з самим собою, рецензії на самого себе, захоплені спогади й відгуки неіснуючих друзів і цінувальників його таланту (при чому, в якій галузі захований його талант – так ніхто і не знає; імовірно, це має бути талант сам собою та й годі. Найцікавіше, що, на його щастя (і трапляється людям таке!), знайшовся один багатій-дурень, який мріє уславитися через фінансування цієї газетки, мовляв, він робить вклад у культуру, і його згадуватимуть, як другого мецената. Зворушливо, чи не так? Припускаю, що цією утопією надихнув його сам редактор, зрештою, це їх справа. Головне, що той гроші дає. Правда, невідомо, скільки часу продовжуватиметься цей вклад у культуру, але покищо газетка тримається, і редактор не ловить ґав. Він притримується засади: життя коротке, і хто сам не прикладе рук до свого власного увічнення, тому навіть собака не завиє услід. Ну, і відповідно старається. Так ґрунтовно, що ні на що інше в газеті не лишається місця. На свої іменини, день народження або й просто так, мовляв, ніколи не шкодить зайвий раз нагадати про свою особу, він друкує в газеті цілі серії своїх зняток, вважаючи, що в світі нема цікавішої теми чи краєвиду, як його особистість. То він, наприклад, на Рів’єрі. Рів’єра, звичайно, робиться у фотографа в ательє перед підвісним екраном із краєвидом Рів’єри, то на тлі пірамід (того ж походження), що треба розуміти: він і вічність, то просто великим пляном його надхненне обличчя, не обличчя, а решето на піветорінки: дивіться, мовляв, заздріть і захоплюйтеся.

– Чекайте, чекайте, – захвилювався я, – адже це говорив Дом!

І товстун наче розчинився в повітрі. Так, певно, це говорив Дом, тільки у Дома ці самі слова мали інакше значення. Ніби Дом, пройшовши крізь вуста товстуна, потрапляв в інший вимір, з якого ті самі речення виходили пласкіші й неприємніші, і я мав настирливе відчуття, що тепер вони спрямовані проти Дома. Так ніби Домові слова, вимовлені іншим голосом, не бувши первісно для цього призначені, зазнали хе- мічної реакції, невловної для вуха, хоча аж настирливо виразної для внутрішнього сприймання, наслідком якої вони обернулися проти свого власного джерела. Ба більше, мені раптом здалося, що товстун чомусь намагається витравити у мене з пам’яті найменшу згадку про Дома. Однак який стосунок мав товстун до Дома? Що це, зрештою, мене обходило? Адже я хотів лише будь-якої інформації про мого відвідувача, більш нічого.

І все таки мене неприємно разило, що висловлювання товстуна так уподібнювалися до