Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Зрозуміло, що я мав би відчути — і деякою мірою відчув — полегшення від того, що все так спокійно владналося. Але водночас я почувався засмученим і роздратованим, так і кортіло розтовкти вщент Арнольдове самовдоволення, продемонструвавши йому листа Рейчел. Лист, до речі, лежав на розкладному столику, я навіть бачив, як з-поміж інших паперів стирчав кутик його конверта. Природно, що я не думав про таке віроломство серйозно. Це привілей жінки — рятувати свою честь, жертвуючи чоловіком. І хоча, як мені тепер здавалося, те, що сталося, було цілком ідеєю Рейчел, а не моєю, я мав узяти на себе відповідальність і страждати від наслідків. Тому я одразу вирішив не обговорювати й не заперечувати запропоновану Арнольдом версію подій, а якомога спокійніше змінити тему розмови. І раптом у мене сяйнула думка: а чи не бреше Арнольд? Він із легкістю міг брехати про Крістіан. То, може, міг збрехати й про Рейчел? Що сталося між Баффіном і його дружиною та чи дізнаюся я колись про це?

Я глипнув на Арнольда й виявив, що він витріщається на мене. Мого товариша ситуація, схоже, забавляла. Він мав гарний, міцний і молодечий вигляд; видовженим масним засмаглим обличчям він був схожий на в’їдливого студента. Арнольд усім своїм виглядом скидався на розумного студента, який дражнить наставника.

— Бредлі, те, що я сказав про нас із Крістіан, — правда. Я занадто ціную свою роботу, щоб плутатись із кимось. І вона теж дуже розсудлива. Правду кажучи, вона найрозсудливіша жінка з усіх, кого я знаю. Яку вона має життєву хватку, ця жінка!

— Життєва хватка не завадила б їй закрутити з вами, наважуся зауважити. Хай там що, як ви вже ввічливо дали мені зрозуміти, це не моя справа. Перепрошую, якщо образив Рейчел. Я точно не збирався набридати їй своєю увагою. Я був пригнічений, а вона співчувала мені. Намагатимуся надалі так не бешкетувати. Ми можемо облишити цю тему.

— Я з деякою цікавістю прочитав ваш так званий відгук.

— Чому ви називаєте його так званим? Це відгук. Я не збираюся оприлюднювати його.

— Вам не варто було надсилати його мені.

— Правда. І якщо вас це задовольнить, я шкодую, що так учинив. Можете просто розірвати його й забути?

— Я вже його розірвав. Боявся, що виникне спокуса перечитати. Але забути його я не можу. Бредлі, ви ж знаєте, які ми, митці, марнолюбні й дратівливі люди.

— Знаю з власного досвіду.

— Я й не робив для вас винятку, їй-богу. Ми — це й ви теж. Недоброзичлива критика нашої праці влучає простісінько в серце. Я не маю на увазі критику журналістів, а говорю про критику тих, кого ми знаємо. Іноді людям здається, що можна зневажати чиюсь книжку й залишатися другом автора. Це не так. Таких образ не пробачають.

— Тож нашій дружбі кінець.

— Ні. У рідкісних випадках можна подолати образу, зблизившись з іншою людиною. Гадаю, нам це вдасться. Але мушу зауважити два факти.

— Прошу.

— Ви — і ви такий не один, це властиво кожному критикові — розмовляєте так, наче звертаєтесь до людини з невгамовним самовдоволенням, наче митець сам не розуміє своїх хиб. Насправді більшість митців знають власні слабкі місця значно краще за критиків. Але, зрозуміло, що вони не демонструють ці знання перед публікою. Якщо ти готуєшся опублікувати книжку, мусиш дозволити їй самій говорити за себе. Немає сенсу трюхикати поряд і шепотіти: «Я знаю, що вона нічого не варта». Краще тримати язика за зубами.

— Точно.

— Я знаю, що я посередній письменник.

— Угу.

— Але вірю, що мої твори мають деякі достоїнства, інакше не видавав би їх. Але я живу, живу з абсолютно безперервним відчуттям провалу. Я завжди зазнаю краху, завжди. Кожна книжка — лише уламки досконалої ідеї. Роки минають, а ми живемо лише раз. Якщо вже взявся за щось, треба працювати, і працювати, і працювати, намагатися робити все краще. І через це кожен митець сам вирішує, в якому темпі працюватиме. Я не вірю, що писатиму краще, якщо писатиму менше. Єдиний можливий наслідок — написаного стане менше. Менше стане мене самого. Я можу помилятися, але така моя думка, і я її триматимусь. Розумієте?

— Так.

— А ще мені це подобається. Для мене письменництво — природний продукт joie de vivre[42]. Чому ні? Чому б мені не радіти, якщо можна?

— І справді, чому?

— Можна було б натомість поводитися, як ви. Нічого не завершувати, нічого не публікувати, плекати постійне невдоволення світом і жити з нереалізованою ідеєю досконалості, яка дозволяє вам почуватися важливішим за тих, хто докладає зусиль і зазнає поразки.

— Як чітко ви висловилися.

— Сердитеся на мене?

— Нєа.

— Бредлі, не гнівайтесь, наша дружба страждає від того, що я успішний, а ви — ні. Я маю на увазі в практичному сенсі. Боюся, що так воно і є, правда?

— Еге ж.

— Повірте, я не хочу розгнівати вас, я лише інстинктивно захищаюся. Якщо не впораюся із цим розважливо, відчуватиму глибоку образу, а я не хочу відчувати глибоких образ. Звучить як справжня психологія, хіба ні?

— Жодного сумніву.

— Бредлі, ми просто не можемо бути ворогами. І річ не лише в тому, що приємніше бути друзями, а й у тому, що це буде згубно для нас обох. Ми зруйнуємо одне одного. Бредлі, заради Бога, скажіть щось.

— Ви справді полюбляєте мелодрами, — озвався я. — Я не можу нікого зруйнувати. Я почуваюся старим дурнем. Усе, що мене займає, — можливість написати власну книжку. Для мене лише вона варта чогось. Усе інше — дурниці. Мені шкода, що я засмутив Рейчел. Гадаю, мені краще на деякий час поїхати з Лондона. Потрібно змінити обстановку.

— Ох, припиніть поводитися так спокійно й егоцентрично. Кричіть і розмахуйте руками! Лайте мене, запитуйте. Ми мусимо зблизитися, інакше ми пропали. Зазвичай дружба виявляється застиглою напівворожнечею, яка не має жодного розвитку. Якщо ми хочемо любити, ми мусимо боротися. Не будьте зі мною таким холодним.

— Я не вірю вашим словам щодо вас і Крістіан.

— Ви ревнуєте.

— Ви хочете змусити мене кричати й махати руками, але я не буду. Навіть якщо ви не кохаєтеся з Крістіан, ваша «дружба», як ви її називаєте, завдає болю Рейчел.

— Мій шлюб — дуже міцний організм. Кожна дружина колись ревнує. Але