Читати книгу - "Додому"

Недовге перебування Міккі в середній школі минало не без суперечок. Він повернувся до команди, хоча кілька тижнів тому це не видавалося можливим, проте ще залишилися неприємні відчуття. Серед цих крикливих татусів Майрон побачив свого давнього ворога і колишнього товариша по команді Едді Тейлора, який тепер був начальником місцевої поліції. Тейлор іще не бачив Майрона, але суворо зиркав на Міккі.

Майронові це не подобалося.

Майрон не зводив очей з начальника, доки той нарешті не відчув його погляд. Він обернувся й глянув у бік Майрона. Двоє чоловіків дивились один на одного секунду чи дві.

Якщо маєш проблеми, дивися на мене, намагався сказати поглядом Майрон, не на мого племінника.

— Ігноруй його. Едді завжди був, як зараз кажуть, дурило вбитий.

— Дурило вбитий? — розсміявся Майрон.

— Так.

— Хто тебе цього навчив?

— Ема, — сказав батько. — Вона мені подобається, а тобі?

— Дуже, — погодився Майрон.

— Це правда? — запитав батько.

— Що?

— Що мати Еми — Анжеліка Ваятт?

Це мало бути таємницею. Анжеліка Ваятт була однією з найпопулярніших акторок світу. Щоб захистити свою єдину дитину та власну приватність, вона переїхала у великий маєток на пагорбі тут, у Нью-Джерсі.

— Правда.

— І ти знаєш її?

— Трохи, — кивнув Майрон.

— Хто її батько?

— Не знаю.

Батько витяг шию.

— Я здивований, що Ема не прийшла.

Гра почалася, й вони відкинулася на сидіння. Майронові подобалася кожна секунда гри. Сидіти з батьком у залі, дивитись, як його небіж переважав у грі, яку Майрон так любив, — простота, банальність і щастя. Більше не було страждань. Звісно, він сумував за грою, але його час давно минув, і, Господи, йому таки подобалося стежити, як його юний племінник тішиться з такого досвіду.

Це змусило Майрона трохи просльозитися.

Тієї миті, коли Міккі зробив кидок у стрибку з поворотом, батько похитав головою і сказав:

— Він дійсно чудово грає.

— Так.

— Він грає як ти.

— Краще.

Батько замислився і сказав:

— Різні покоління. Він може не зайти так далеко, як ти.

— Гм, — буркнув Майрон, — чому ти так кажеш?

— Як би це пояснити, — почав батько. — Для тебе баскетбол був усім.

— Міккі теж віддається цій справі.

— Без питань. Але це не все. Є відмінність. Дозволь запитати.

— Гаразд.

— Коли озираєшся назад на свій дух суперництва, про що ти думаєш?

Міккі перехопив м’яч. Натовп схвально загув. Майрон не зміг не всміхнутися.

— Гадаю, я був трохи скаженим.

— Це було важливо для тебе.

— Сміховинно важливо, — погодився Майрон.

— Занадто важливо? — підняв брову батько.

— Мабуть, так.

— Утім, це одне з того, що вирізняло тебе з-поміж інших талановитих гравців. Те… «бажання» — занадто м’яке слово. Та потреба перемагати. Та цілеспрямована зосередженість. Саме це робило тебе найкращим.

Уїн часто казав щось таке, коли Майрон грав у Дюкському університеті: «Коли ти змагаєшся, ти несповна розуму…»

— Але тепер, — вів далі батько, — маєш перспективу. Ти пережив біди й радощі, які навчили тебе, що в житті є важливіші речі, ніж баскетбол. А Міккі — зрозумій правильно — Міккі випало дуже рано подорослішати. Він уже страждав більше, ніж треба.

— У нього вже є перспектива, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Залунав свисток, закінчилася перша чверть. Команда Міккі була попереду на шість очок.

— Хто знає, — сказав Майрон. — Може, його мудрість зробить із нього кращого гравця. Може, така перспектива — це так само добре, як і цілеспрямована зосередженість.

Батькові це сподобалося.

— Можливо, ти маєш рацію.

Вони дивились, як товариші по команді Міккі, як заведено перед початком гри, на мить збилися в купу, склавши руки разом, а тоді розбіглись і вивели м’яч за межі поля, щоб розпочати другу чверть.

— Я ненавиджу спортивні метафори, — зізнався батько, — але є одна важлива річ, якої ви обидва навчилися на майданчику і яку робите в житті.

— Що?

Батько кивнув на поле. Міккі пробіг по доріжці, відвернув увагу захисника, передав м’яч товаришу по команді, який легко забив гол.

— Ви робите кращими тих, хто вас оточує.

Майрон нічого не сказав. На обличчі племінника блукав вираз, який Майрон добре знав. У перебуванні на майданчику була якась гармонія, тиша перед штормом, чистота, зосередження, можливість уповільнити час. Тоді Майрон побачив, як Міккі кинув погляд уліво. Він на мить зупинився. Майрон простежив за поглядом Міккі, воліючи побачити, що викликало таку реакцію. До зали зайшла Ема.

Вона примружилася та оглянула трибуни. Майрон їй помахав. Ема кивнула, що побачила його, і рушила до нього. Майрон піднявся й зустрів її на півдорозі.

— Що трапилося? — запитав він.

— Це стосується Патріка, — сказала Ема. — Вам краще піти зі мною.

Ема не відвела його далеко, тільки до кабінету завідувача господарської частини в головній будівлі середньої школи. Вона відчинила двері та притримала їх для нього. Майрон зайшов усередину й упізнав хлопця за столом.

— Добридень, містере Болітар!

Вони називали цього хлопця Ложкою. Це прізвисько дав йому Міккі, хоча Майрон і не знав його походження. Батько Ложки був завгоспом школи, що пояснювало, чому Ложка мав доступ сюди. Кабінет був маленький, охайний і переповнений ідеально підрізаними вазонами.

— Я казав, щоб ти називав мене Майроном.

Хлопець повернувся на стільці так, аби бачити Майрона. Ложка не носив кишенькового захисного чохла для ручок, але мав такий вигляд, що точно мав би носити його. Одним пальцем він поправив на носі свої круглі, як у Гаррі Поттера, окуляри.

Ложка криво посміхнувся Майронові.

— Знаєте ті наклейки, які в супермаркетах ліплять на фрукти?

— Не зараз, Ложко, — зітхнула Ема.

— Звісно, знаю, — сказав Майрон.

— Ви відриваєте їх від фрукта перед тим, як його з’їсти?

— Відриваю.

— А ви знали, — вів далі Ложка, — що ці наліпки їстівні?

— Не знав.

— Можете не відривати їх, якщо не хочете. Навіть клей харчовий.

— Гарна новина. Саме тому я тут?

— Авжеж, ні, — відповів Ложка. — Ви тут, позаяк я гадаю, що Патрік Мур збирається вийти з будинку.

— Чому ти так вирішив? — я підійшов до столу.

— Він щойно закінчив спілкуватися з кимось по «Скайпу» на своєму ноутбуці, — Ложка відкинувся на стільці. — А чи знаєте ви, Майроне, що головний офіс «Скайпу» розташовано в Люксембурзі?

Ема закотила очі.

— З ким спілкувався по «Скайпу» Патрік? — запитав Майрон.

— Цього я не можу сказати.

— Про що вони говорили?

— Цього я теж не можу сказати. Клавіатурний шпигун, установлений моєю чарівною спільницею, — він показав на Ему, з виразу обличчя якої було зрозуміло, що їй кортіло дати йому копняка, — працює лише так. Він записує — або реєструє, якщо вам так подобається — клавіші, які натискають