Читати книгу - "Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому у нас його немає"

Платонова держава справедлива, так він каже. Це можливо. Оскільки справедливість означає, що кожен отримує те, що йому належиться, держава справедлива. Без справедливості немає гармонії, адже завжди є суперечності та проблеми і їх жодним чином не можна розв’язати. Це природа несправедливості. Справедливість повинна організувати світ так, щоб для гармонії знайшлося місце. Тому Платон помиляється, а прибічники демократії мають рацію. Демократія може більше скидатися на хаос, ніж на гармонію, однак вона принаймні дає можливість жити у злагоді шляхом розв’язання конфліктів і знаходження компромісів. Це не надто величне зображення гармонії, але воно не суперечить її принципу. Якщо я виступаю проти будівництва багатоповерхівки у Вуосаарі, я встряю в суперечку і псую настрій багатьом людям. Але в демократичній державі суперечки підлягають вирішенню. Можливість компромісу все ж краще, ніж влада сильнішого і традиційні привілеї. Феодальний барон виганяв наймачів у холодну ніч, якщо мав таке бажання, і ніхто не мав права жалітися.

Закон склеює складові суспільства докупи, і без закону немає права. Втім, закон — не те саме, що справедливість. Закон не повинен бути справедливим, він уже і так закон. Неможливо сказати, чи прогресивне оподаткування справедливе, та нам і не потрібно цього знати. Достатньо того, що ми демократично підтримуємо закон, який вводить прогресивне оподаткування, і вважаємо його справедливим. У будь-якому разі нам його дотримуватися. Якщо закони явно несправедливі або неприйнятні, проти них можна виступати у різній формі, від революції до протестів на сходах будинку парламенту, поодинці або групою. Інколи закон постановляє розігнати демонстрації, інколи дозволяє їх проводити. Хоч би як там було, суспільні закони — запорука гармонії, зокрема тому, що їх можна змінювати.

Суспільство — частина історії. Це цілком очевидно. Кожне суспільство має свою історію. Історія означає оповідку, тому історію краще сприймати саме як оповідку про минуле, ніж як власне минуле. Коли ми говоримо про історію фінського народу, ми часто маємо на увазі ті події, які зробили Фінляндію такою, в якій ми зараз живемо, і створили тих фінів, якими ми зараз є. Але що було, те загуло, і ніхто його більше не побачить. У нас залишилися тільки історії про успіх, одні кращі, інші гірші. Історики розповідають нам ці історії. Їхня задача розказати історію, яка створить навколо гармонію. Неправильні історії підлягають осуду, а їхні оповідачі — ненависті та зневазі. Так вони руйнують гармонію. У цьому сенсі історія етична, а не лише політична, як іноді стверджують. Суспільство шукає, хто б його розрадив. Історія — збірна сила.

Коли помер Урго Калева Кекконен[44], фінську історію взялися переписувати наново. Стара влада впала, і разом з нею настав кінець створеним і обраним нею міфам. Нова влада вимагала нових історій. Розповідання старих історій у новій ситуації руйнує гармонію і тому неправильне. Історикові не треба заперечувати Голокост, масові вбивства нацистами євреїв та інших. Заперечення ставить під загрозу хитку суспільну гармонію. Існування концтаборів на островах за часів Сталіна не слід ані підтверджувати, ані заперечувати. Вони нікого не цікавлять, і крайньої необхідності їхнього існування немає. Вони були собі, а потім їх не стало. Те саме стосується багатьох інших історичних звірств. Їх більш ніж достатньо, але вони не руйнують суспільну гармонію. Якщо стається так, що руйнують, задача істориків полягає у тому, щоб повернути людську віру в гармонію і гарантувати суспільне щастя. Я не вірю, що історики самі дотримуються такої думки, але це не має ніякого значення. Важливо лише те, що вони пишуть історії про наші перемоги, звершення і відмінність інтересів нашого часу. Історія — це терапія. Хто зніс би думку про фінські війни без оповідок про наших вояків і відважних жінок, які брали в них участь? Кілька років назад про жінок не можна було згадувати. Вяйне Лінна[45] теж міг спокійно собі ненавидіти жінок. Тепер роль жінок у війні — частина історії.

Людина — частина природи. Людина використовує природу в своїх цілях і думає, що природа створена для неї. Ця позиція суперечить принципові гармонії, адже природу експлуатують і її справжню сутність заперечують. Людина вкотре жертвує гармонією заради порядку. Людина організовує свій світ так, що ставить себе і свої бажання на перше місце, а природу ставить на службу цим бажанням. У результаті отримуємо бруд, нечистоти, відходи, руйнування і смерть. Урешті такий світ стає для людини нестерпним. Вона намагається з нього вибратися, отже, вона нещасна. Крайній приклад — Чорнобиль, де довелось організувати зону відчуження. Усі змушені були покинути непридатне для життя місце. Лишилася тільки атомка, яка продовжує роботу. Це крайній приклад, але він чудово ілюструє проблему. Біблійська ідея про природу, яка дана людині в користування, помилкова і повинна бути відкинута. Людині, звісно, необхідно використовувати природу в своїх цілях. У людини є базові потреби. Їй необхідно їсти і пити, і без дарів природи їй не вижити. Але людина може також давати природі, намагатися захистити її і піклуватися про її інтереси. Якщо необхідно ловити рибу для їжі, не слід викидати не з’їдену рибу. Але це спадає людині на думку, лише коли риби обмаль і є загроза лишитися голодним. До цього людина бездумно використовує харчові запаси. Використання важко узгодити з ідеєю гармонії. Воно є не чим іншим, як експлуатуванням, підкоренням і руйнуванням.

Людина намагається гармонізувати свої стосунки з природою у два різних способи, зображених на рисунку. Перший — залишити природу первозданною, другий — пізнавати її красу і велич. Природу слід залишити в спокої без людського втручання. Це мінімізує шкоду і встановлює для неї жорсткі рамки. Людина використовує те, що необхідно. Решту не чіпає і дозволяє розвиватися всьому своїм ходом. Простий приклад — не намагатися повернути пташеня, яке випало з гнізда, назад на дерево. Лишити природу в спокої. Людина не втручається у життя природи, допоки не має необхідності задоволення своїх власних інтересів. Природа нікого не жаліє, так і людина не жаліє нікого у природі. Поранений лось може в спокої корчитися у муках, якщо це не людина його поранила. Природоохоронні території закривають від людини повністю.

Мене завжди приваблювала думка про природу, яку залишать у спокої повністю. У Лапландії була б велика територія, куди ніхто ніколи не заходив би. Навіть біологи та інші дослідники. Митці ніколи б не бачили тих місць. Територія була б закрита і рано чи пізно набула свого первозданного вигляду та форми. Ми знали б, що така територія існує, але нічого більше. Зазвичай дослідники залишають собі можливість доступу до таких місць, адже отримують