Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

Його розповідь:

БАЛ...

Танці та музика не вщухали. Танцювали всі кому не ліньки. Може хтось і не хотів, але чоловік у костюмі блазня бігав всюди, і змушував усіх танцювати та брати участь у конкурсах.

Чоловік в костюмі короля - це мій батько, він весь час вдивлявся в натовп у пошуках дівчини. Хотів щоб я забув Анжеліку, тож підшукував їй заміну. На маскараді було багато жінок до яких батько встиг причіпитися. Мабуть тренував на них свої вміння зваблення.

-В нас сьогодні офігенний король, - сміявся Леонід киваючи на мого батька. - Вже напевно перезнайомився з усіма жінками. Кого він там виглядає постійно? - Леонід був одягнений в костюм принца. У тоненьких білих лосинах, на грудях жилет із широкими рукавами в синю смужку, і синій плащ на спині. Чорна маска на очах і невелика корона на голові. Я дивився на нього і навіть не уявляв, як би я виглядав у цих лосинах, якби був теж принцом. Добре, що в мене інший костюм. Не такий красивий, як у Леоніда але я гадаю, що краще не придумаєш.

- Ти, що його не знаєш? Кого він там ще може виглядати, як не якусь кралечку. - Я стояв широко розставивши ноги і склавши руки на грудях. Якщо чесно, то вже й стало соромно, за цього старого ловеласа. Він явно намагався доказати мені те, що ще на щось здатний у звабленні жінок. - Шукає заміну Анжеліці. Хоче, щоб я забув її. Зараз мабуть приведе якусь жертву зі мною знайомитися.

- Серйозно?! Ти йому все розповів?

- Довелося. Він сказав їй, що його звати Олександр Бєлов і вона… мабуть подумала, що він той самий її монстр.

- Мабуть це на краще. Хай так і думає.

- Боюсь, що колись правда випливе і тоді вона мене точно ніколи не вибачить. - Я реально повинен був щось вигадати, щоб вирішити цю так звану проблему. Повинен був сам у всьому зізнатися, поки не стало ще гірше.

- Ти що не міг знайти кращий костюм? Жах якийсь. - Кривився Леонід торкаючись пальцем в мою маску монстра, що була на обличчі. - Які тут зуби страшні.

- Мені здається кращого прикиду і не придумаєш, - засміявся. Придивився до себе. - Якраз те, що потрібно.

- Через цей прикид, до тебе не підійшла ще жодна з дам.

- Моєї дами тут точно немає. - Я згадав Анжеліку. Вона зараз мабуть вдома.

- Ви з батьком спізнилися.

- Я довго збирався, - перебив Леоніда він. - У лісі багато роботи. 

Ураган постарався.  

Я схоже був весь у свого діда, такий самий любитель природи. Чому я раніше цього не помічав?

Він ці чарівні лісові стежки не поміняв би ні на які маскаради, але довелося прийти сюди. Всі ці феї, принцеси, чарівні панночки на балу, не привертали моєї уваги. Тільки Анжеліка жила в моєму серці, а все інше не мало значення. 

- Вибачте... оголосили, що буде Вальс, і я запрошую вас. Можна? - я почув біля себе жіночий голос. Обернувся.

- Що вибачте? - подумав, може почулося? Адже всі жахалися цього костюму і за вечір я ще жодного разу нізким не танцював.

Переді мною стояла невисокого зросту витончена дівчина. Вона була схожа на білого, маленького метелика, з розкішним волоссям. Дівчина красиво посміхалася, а її великі очі під маскою, дивилися так, що здавалося на мене дивиться моя Анжеліка. 

"Я вже явно розум втрачаю, тому, що вона скрізь мені ввижається."

- Це ви мені? - Перепитав ще ра. А що, може дівчина звертається до Леоніда. До красивого принца, а не до якогось там монстра. Хоча, я б не назвав його красивим принцом. В ці дурнуваті лосини, я б нізащо в світі не заліз. 

- Так, - сказала ледве чутно вона.       

Я не збирався ні з ким танцювати але мій батько, який витріщався на нас з іншої сторони зали, можна сказати, підштовхнув мене на цей танець. І хай не думає, що буде вибирати мені дівок, я ще сам взмозі це зробити.

- Ви сьогодні королева метеликів? - дурне запитання вирвалось з моїх губ, а погляд був прикутий до її здоровенного метелика на масці, яка прикривала обличчя, тільки одні великі сіро блакитні очі було видно, які протирали на мені дірку.

- Королева метеликів, яка ще годину тому була гусеницею, - засміялася. Ще було видно її губи. Красиві, звабливі губи, рожевого кольору. Все було, як у сні, бо ці губи нагадували губи Анжеліки. І я піймав себе на думці, що чим чашче думаю про неї, тим більше скрізь її бачу. А я бачив її в цій незнайомці і розумів, що це не ВОНА. Анжеліка далеко… десь там, і водночас тут поруч.

- Як вас звати? - я ніжно тримав її за талію, продовжуючи танцювати, бо реально боявся нашкодити. Здавалося, що трішки притисну сильніше пальці і все зламаю щось. Перед цією незнайомкою я виглядав, як справжній монстр.

- То як ваше ім'я? - знову запитував я, а сам подумки повторював: Анжеліка. Анжеліка. Цікаво було б, якби її теж так звали. Хоча… мені не потрібна інша Анжеліка, мені потрібна тільки моя.

- Навіщо ви хочете дізнатися моє ім'я? - посміхнулася.  

- А чому ви приховуєте його?  

- Тому, що це секрет.

- Так?! 

- Так. Мені доведеться вас убити, якщо ви дізнаєтесь моє ім'я.

- А може, я готовий померти заради цього. - Якогось біса допитувався за її ім'я. Може тому, що з голови повилітали всі думки і іншої теми для розмови я в своїй голові не знайшов.   

- В мої плани не входило вбивати когось цього вечора. - Продовжувала жартувати красуня. - Не хочу щоб ви помирали. Живіть.

- Мене ще ніхто в житті так не вмовляв жити. - Прошепотів на вухо. Вона так приємно пахла, як ніжна троянда в саду. Десь взялася думка зняти з її обличчя маску і подивитися але… я ж не монстр якийсь. - А ви смілива. Мене всі бояться у цьому костюмі. Ніхто не хоче танцювати з монстром.

- Я останнім часом монстрів не боюсь... 

Я хотів відповісти, що я радий, що хоч хтось не боїться монстрів але… музика закінчилася і люди почали аплодувати. Слава Богу відтанцював, як кажуть і звалив на вулицю. Вийшов надвір, і зняв цю жахливу маску. В ній неможливо було, не те що нормально розмовляти, а й нормально дихати. А про те, що в цій бісовій масці я ще й умудрився танцювати, то я взагалі мовчу.