Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

В уявленнях греків про життя після смерті неодмінною була «плата Харону». У могилах вона відображається в монетах, покладених у руці, в роті, біля голови. Наявні вони далеко не в усіх могилах. Ці уявлення про життя душі в Аїді фіксуються в похованнях північнопричорноморських некрополів з елліністичного періоду, але набувають найбільшого поширення в перші століття нашої ери. Відсутність монет у могилах слід пов’язувати з відсутністю уявлення про їх необхідність в потойбічному світі. Це не було наслідком «моди», адже в ситуації, пов’язаній зі смертю, поховальна група (сім’я) керувалася не вподобаннями культурного оточення, а власними емоціями.

Некрополі понтійських міст елліністичного періоду дають приклади «підхоронення» пізніше померлих членів сім’ї, але ці приклади рідкісні, як і інвентар в таких могилах. Відсутність інвентарю в цьому випадку може свідчити про стислий період часу, виділений на поховання, неочікуваність смерті, що могло стати додатковою причиною розташування тіла біля раніше померлих родичів. А ще родичі вірили в так зване «возз’єднання родини» в потойбічному світі, яке знайшло своє відображення у сценах вазопису, надгробних рельєфах і епітафіях. Розписи на вазах відповідали уявленням еллінів про відносини героїзованих померлих як з божествами, так і між собою. Отже, потрапляючи з «цього» світу в потойбічний, померлий знаходив своє місце серед інших, яке відповідало сімейному статусу і родинним відносинам в житті реальному. Голова родини продовжує бути ним і після смерті. Дружина голови сім’ї, помираючи, приєднується, зберігаючи своє залежне від нього становище. Діти теж продовжують соціальну драбину, корені якої — в міфах про предків-героїв.

Чоловіка і жінку одразу на надгробку зображали парою, дорослих дітей-спадкоємців — малими поруч із ними. При цьому зв’язок між померлими та живими, фактично, не припинявся. Відбувалися щорічні поминальні святкування, до померлих зверталися по допомогу, ніби вони були близькі і до живих, і до божеств. Так відбувалося возз’єднання родини, так об’єднувався реальний світ із потойбічним, живі з померлими.

Ці ж уявлення втілювалися в зображеннях померлих у час потойбічної трапези в колі сім’ї на надгробках. Написи на надгробках із Північного Причорномор’я із зображеннями «потойбічної трапези» свідчать про те, що пам’ятники встановлювали, здебільшого, на могилах чоловіків. «Возз’єднання» родини втілювалося в рельєфі саме як апофеоз померлого чоловіка. Жінка при цьому зображувалася у фертильному віці, тобто в час, коли вона найбільш корисна була для суспільства. Щоправда, є винятки. На одному з них жінка зображена тримаючи за руку хлопчика. Можливо, тут питання в часі смерті матері, адже після смерті чоловіка вона переходила під опіку сина.

На деяких надгробках в епітафіях вказувалося вже не лише ім’я померлого та його батька (чи її батька та чоловіка), а й родинні зв’язки живих дедикантів та вираження їхньої жалоби чи побажань. У написі ІІІ ст. н. е. на вапняковому олтарі після відомостей про померлого (вік на час смерті і кількість років на службі) вказано, що пам’ятник спорудив спадкоємець, у чому засвідчується релігійний обов’язок — здійснення достойного поховання. Про усиновлених або звільнених рабів, що мали подбати про поховання колишнього господаря, йдеться і в інших латинських епітафіях.

Вчасно тут нагадати про зв’язок поширення традиції зображення «потойбічної трапези» на надгробках з уявленнями про героїзацію померлих, який підводить до розуміння багатьох поставлених питань. Прирівнювання померлого членами його родини до божества багато в чому пояснює відмінності у зображеннях його і його нащадків на надгробках. Однією з особливостей є ідеалізація зображених. Вона може вважатися одним із засобів вивищення, звеличення похованих. При цьому дрібні зображення «несакралізованих» родичів виконувалися більш недбало, іноді схематично. Навіть дарунки в їхніх руках та одяг були зображені чіткіше, ніж обличчя.

У Греції за класики на надгробках відзначали громадські заслуги померлого, а за еллінізму — більш приватні доброчестя. У Тавриці такий перехід від загальних до приватних цінностей можна датувати дещо пізнішим періодом. Спочатку інформація на надгробку була напрямлена на суспільство, перехожих. Додаткові свідчення, важливі для вузького родинного кола, — на надгробках наступних століть.

Амулети, обереги відображають вірування і суб’єктивні погляди вузького кола осіб. Віра в магію і чари існувала і в класичній Греції, адже часто знаходять звертання до богів по захист від невидимої небезпеки. В перші століття нашої ери функцію апотропеїв мог­ли виконувати також світильники з рельєфними зображеннями богів-покровителів у потойбічному житті, наприклад, Геракла чи його атрибутів. Не менш важливим у розвитку уявлень про потойбічне життя з цього часу стає нове сприйняття ролі світла і вогню в поховальному культі.

Звичай тримати при собі обереги, — частинки чогось сакрального, — що набув особ­ливого поширення до римського періоду, можна пояснити бажанням відродити ту саму «незриму присутність» героя чи божества. Частинки землі з могили обожненого померлого могли сприйматися не лише як згадка про нього, а й як символічна частина героїзованого предка. Як частина відображає ціле, так і звичайна грудка землі могла наділятися захисними властивостями, давати впевненість у власній безпеці. Тут варто було б наголосити на визначенні «власна безпека», адже створення оберегів, фактично, моделей сакрального місця чи сакрального предмета, пов’язане з фізичною віддаленістю від цього сакрального, неможливістю бути присутнім біля обожненого, а для цього — поміщення його неподалік. Іншим поясненням є збільшення потреби в цьому сакральному, зумовлене, очевидно, особливо скрутним періодом у житті особи, родини чи всього поселення. Більш радикальним вираженням такої тенденції є носіння оберегу шанувальником цього сакрального при собі. У Херсонесі про наявність такого звичаю свідчать знахідки амулетів у вигляді черепків зі згладженими краями і написами-символами в житлах, а також дедалі частіше в римський період покладання їх в могилу разом із тілом небіжчика. Це може вказувати на ще дужче занепокоєння своєю незахищеністю і на індивідуалізацію шанувальників героя. Важливе значення тут має їхнє віддалення не так від місць вшанування родинних героїв, як від традиції родинного культу загалом.

Амулетами були знайдені в похованнях написи-присвяти окремим божествам, зроб­лені на фрагментах посуду. Також астрагали, антропоморфні та інші підвіски, золоті лицьові пластини, що проникають у Херсонес зі східних провінцій Римської імперії, камінці та скляні вироби з отворами для підвішування. Ювелірні вироби (печаті, пряжки, бляшки, підвіски) могли бути амулетами, що використовувалися за життя, а потім клалися в могилу з померлим, при цьому всі зафіксовані місцезнаходження їх — саме на некрополі. Найбільше їх у могилах перших століть нашої ери. Причини поширення амулетів слід вбачати, вочевидь, не стільки в етнічній строкатості, зокрема розташованої в цей час у містах римської залоги, скільки у змінах релігійних уявлень, на яких базувалися відповідний розвиток у культовій практиці.

В уявленнях античного світу про життя померлих виділяють два послідовні етапи: ототожнення могили померлого з його новою домівкою і поступовий перехід до осмислення відокремленості душі від тіла, а звідси — незалежного від похованого тіла життя душі в іншому світі. Про це свідчать написи на надгробках від пізньоелліністичного періоду до ІІІ ст. н. е. на зразок: «земля мене тут покриває» або «я тут лежу».

Докладніші відомості щодо уявлень про потойбічне життя дають відомі в Ольвії, на Боспорі і в Херсонесі віршовані епітафії. Утім, нема підстав вважати, що ці уявлення також поділяло все населення. Ідеться лише про релігійний світогляд конкретної родини, яка організовувала поховання і вшанування