Читати книгу - "Метаморфози"

Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,

Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали, —

/430/ Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,

Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —

Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.

Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками

Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала

Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:

Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона

В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили.

Ось як нелегко пізнати корисне! Титан променистий

Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.

/440/ До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:

«Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді

Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,

Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком

Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море

Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,

В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею{304} на якір.

Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю

Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.

Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,

/450/ Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.

Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —

Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —

Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,

Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.

Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе

Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби

Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.

Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть

Палить. Населення краю того до Венери охоче,

/460/ Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.

Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,

Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу

Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим

Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї

Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу

Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем розпирає.

Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз

Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.

Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал

/470/ Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.

Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.

Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої

В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається

Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.

Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво

Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.

Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.

Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;

Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —

/480/ І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну

Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче

Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе.

Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає

Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх

Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.

Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні

Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.

Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото

Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.

/490/ Лиш одрісійський{305} володар не спить: перед ним, хоч відсутня,

Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;

Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,

В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання

Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:

«Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір,

І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею, —

Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)

Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько

/500/ Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної

Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину.

Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина

(Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!»

Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,

Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.

Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,

Їх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука

Від пам’ятливого батька і діда вітали сердечно.

Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

/510/ Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.

Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши, —

«Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!»

З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

/520/ Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.