Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Отже, Філемон їде.

Я не розумію, навіщо так далеко.

Філемон хоче, щоб його не бачили, навіть лісоруби й робітники, які працюють у лісі. Йде дощ, до обіду ще далеко, в лісі, крім нього, нікогісінько. Шкода, що люди не їздять частіше до лісу, коли йде дощ, і не мають часу продертися крізь зелену папороть, намокнувши до колін серед мокрих листяних віял, або постояти під буком, сухі, немов у наметі, тим часом як навколо лунають зелені дощові арфи; побачити мурашник під дощем — бурий і мокрий пагорб із глиці, або мох, почорнілий і губчастий, гриби, різні кожної пори року, стовбури, що капотять водою, кущі, які треба обминати, бо кожна гілочка — душ, не пурхає жодна пташка, стоїть тиша під зеленими кронами, ніде жодного руху, напинається павутиння без павуків, видніє чорне, лискуче мокре коріння, ноги інколи ковзають, а далі знову йдуть немов по сухому килиму, десь угорі йде дощ, чути якесь шарудіння, на стежках розтеклися бурі калюжі, інколи з них здіймаються снопики бризок, із гілля поволі котяться великі краплини, стоять штабелі колод, жуки, що живуть у них, не відчувають крапель, дерево давно вже сухе, кора вкрита мохом, круглі торці колод ясніють, наче яєчні жовтки, а увесь інший світ — лише сірий туман поміж мокрих колон із зеленою філігранню, а зверху нависає свинцеве небо, йде дощ... Шкода, що Філемон не бачить цієї краси, боячись лісових робітників, яких він навіть помітив, чоловіків у чоботях, що, мов кобольди, поприсідали під бляхою, але відтоді він проїхав ще два або три кілометри і тепер нарешті знайшов місце, де хоче спалити листи. А ідучи, Філемон міркував, чи не було б краще поїхати в банк і покласти листи до сейфа. Перевага: якби про них згадали коли-небудь, вони завжди були б доступні. Недолік: їх можна було б завжди прочитати, за винятком неділь і загальних свят. Я був за те, щоб спалити, але швидко. Я хотів ще встигнути на роботу. Чом би не спалити їх в оцьому гравійному кар’єрі? Я був нетерплячий, звісно, а Філемон розвіяний; вийшовши з машини, він забув вимкнути двірники. Калюжа в кар’єрі могла, напевне, нагадувати про данське мулисте узбережжя. Отже, геть ті листи! Місце сприятливе — голий і занедбаний гравійний кар’єр з іржавою табличкою: «Вхід заборонено, за порушення — штраф», інколи над лісом прогуде літак — «Вампір»[18], можливо, якраз над кар’єром, невидний у дощових хмарах, дарма що летить дуже низько, а потім знову тихо капотить вода; чорний Філемонів автомобіль, заляпаний після численних калюж, стоїть навскіс на дорозі з двірниками, які сновигають по склу, з підліска пурхнула сойка і скрикує в повітрі, але це все не пояснює, чому Філемон вагається. Листи, призначені не для дощу, а для шухляди, стають мов заплакані. Чи вони взагалі ще горітимуть. Адже можна передбачити, що нерозпечатані листи тільки обгорять, а потім просто лежатимуть, папір із бурими краями, що в найкращому разі жеврітиме й розсипатиметься на попіл, тож Філемон буде змушений стати навколішки й дмухати на вогонь і прочитає навколішки кілька ще не почорнілих слів, які не обходять його, кінець речення, що буде глузливо незначущим, тож він розшифровуватиме навіть попіл, слова, які, оскільки він буде змушений вигадувати зв’язок між ними, й далі незабутньо горітимуть у його мозку. Він шкодуватиме, що не прочитав по-справжньому листів, а якби прочитав, то теж шкодував би. Тож чи не краще просто викопати яму й поховати листи? Я бачу, як він шукає гілляки, щоб випорпати яму. Але гілка ламається: суглинок — це суглинок. Ламається й друга гілка: гравій — це гравій. Я бачу, як він почервонів від гніву — від гніву на вас. Тепер уже ушпарив справжній дощ, Філемон промокає до рубця, а ви глузуєте з нього. Ви! Але ж це вже початок ревнощів, бо я думаю: ви — пара, ви! Тепер він справді розкриває листи, всі три, неквапливо, як бачу, але рішуче. Я тут не можу перешкодити. Тільки думаю, що для цього не треба було їхати до мокрого лісу. Який тепер вигляд у Філемона, які в нього штани, які туфлі у глині! Коли він іде до машини, щоб принаймні почитати листи в сухому місці, я кажу ще раз: «Філемоне! Листи з данськими марками, бачу, розкриті, але не прочитані. Про що в них можуть писати?» Він вагається...

Я можу сказати йому:

Весняний Копенгаген — це нічний Париж, тільки безлюдний (якщо судити з цих листів), наче Місяць, немає жодної данчанки, життя в Копенгагені, певне, нестерпне, нестерпне без Бавкіди, але головне — вона знову одужала, у Копенгагені теж дощі, ані слова про Філемона, натомість багато кохання до Лілі, поїздку до Гамбурга відкладено, як домовилися, знаки оклику, надія на гастролі в Мюнхені, знаки запитання, готель «Vier Jahreszeiten», інколи цей лист пролітає через Копенгаген і губиться, перш ніж доходить до слів, і все-таки є певна особа, привид, що хоче відібрати собі життя, а тому й вигадана адреса; надходить час і дає пораду; мимохідь професійні успіхи, згадані, звичайно, тільки побіжно, власне, й не варті згадки, багато дотепних зауваг про фільми — порозуміння на відстані, тисячі миль, Копенгаген — мільйонне місто, але єдиний чоловік, що розуміє, живе не в Копенгагені, й дорогу на головпоштамт, де вже кілька днів нема чого шукати, здається, обступили не будинки, а спогади про вулицю Юнґфернштіґ у Гамбурзі, до речі, в Копенгагені багато гарненьких квартир саме для жінок, які прагнуть жити самостійно, спасибі за фото, над домом саме пролітає літак, отак минає час, час, ще раз дякую за фото, туга за холодним віскі в гарячій ванні і т. д.

Отже:

Філемон листів не прочитав, увімкнув першу передачу й відпустив гальма, тепер тільки бракує, щоб він через вас не вибрався з тієї канави, колеса прокручуються в багнюці, але потім йому все-таки щастить, автомобіль давно вже виїхав нагору, а Філемон і далі в багнюці своїх почуттів, думки йому крутяться й крутяться, а зрушити з місця він не може...

І отак цілісінький день!

Невимушена повсякденна привітність Бавкіди, її легеньке й без докору запитання, чому так пізно, її вдоволена заувага, що він нарешті купив собі нові туфлі й навіть знову помив машину, — ця