Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Нове мовчання, за яким всі по черзі переводили запитальний погляд на Івана.

- Йдемо, - Врешті відповів ватажок, переборюючи біль в голові.

***

Момент прощання як в любих історіях завжди був і буде надзвичайно драматичним. Сльози, сум, довгі обійми й звичайно важкі торби їжі. Така вона українська гостинність та сила сімейних зв’язків.

Софія прожила з Євтимом та Катериною більше частину свого свідомого дитинства й інколи вередливого юнацтва. Вона була вдячна своїм новим батькам за турботу й виховання, хоч і все це життя бачила десь в горизонті маму й тата, чиїх доля невідома й досі.

- Тільки останнє скажу, - Спішила Катря, - Ніяких провулків самою! Мужа під руку і тільки так!

Софія робила вигляд, що не чула цього вже сотий раз, втім, слухала уважно.

- Я як зможу - приїду, - Спішачи пояснював Євтим, - А як зможете - приїжайте ви!

- Обов’язково, - Відповіла Софі, по черзі обнімаючи кожного.

Свирид з Якимом намагалися закріпити речі на конях, чиїх виявилося найбільше у Софії, то ж аби новий кінь придбаний в сусідньому селі не вмер по дорозі, спробували розподілити вантаж на трьох.

Софія на відріз відмовлялася взяти воза, щоб поїздка була комфортнішою, пояснюючи це тим, що давно не їздила верхи. Свирид був не проти, адже з возом дорога буде довшою, а погода з кожним днем - холоднішою.

Поки Катерина говорила про нові згадані настанови, Євтим підійшов до Якима, серйозно змінюючи вираз на обличчі.

- Бережи її, - Серйозно говорив дідусь, повертаючи хлопця в інший бік, - Ви разом росли, разом в шлюбі, разом, - Твердо завершуючи подивився вниз.

- Вона - те небагате, що у мене є, - Пояснив Яким дивлячись на Євтима, - Я зроблю все, щоб моя сім’я була в безпеці.

Дідусь посміхнувся, непомітно, по чоловічому й так же обняв хлопця.

- Старий друже!, - Вигукнув Свирид сідаючи на коня, - Будеш в Глухові - забігай, приймемо.

- А обіцяєш файну забаву?, - Засміявся Євтим.

- А куда без того, - Полковник засміявся у відповідь.

Катерина завершила свою останню лекцію й обійняла Софію. Батько Якима був дуже здивований тим, як вправно вона застрибує в сідло. Вириваючись вперед вона виїхала на дорогу, аби краще зрозуміти повадки й привички тварини, яка виявилась дуже спокійною. Яким їхав поруч.

Євтим підійшов до коня Свирида й зупиняючи взявся рукою за один із ремінців.

- Бережи їх.

З кожною секундою вони віддалялись все більше, Євтим з сестрою стояли поки не зникнуть з горизонту, а горинонт був далеко.

Проїжджаючи звилистою дорогою, Яким зупиняв свій погляд на озері, біля якого ще кілька місяців тому він лише почав пошуки батька. Мимоволі він роздумував над неможливістю минулого і його наслідком, в який було вкладано стільки зусиль. Час йшов, кохання - реальність, питання - відповідь, загублене - знайдене?

- Спиніть коней, - Скомандував Свирид.

- Що таке?, - Запитав Яким, Софія під’їхала до нього.

Полковник кілька секунд дивився в бік лісу і його кордонів.

- Поїдемо через ліс, а там звернемо на іншу дорогу.

- Не через поля?, - Запитував Яким, заспокоюючи Вереса, який був дуже неспокійним.

- Не через поля, - Підтвердив батько.

Він повернув коня й видав повітря з легень. Вгору здійнявся густий пар.

- Стає холодно, без хутра змерзнем.

Софія міцніше взялася за віжки.

- Коней в галоп!, - Свирид повернув кобилу в напрямок лісу, - Деберемось…

Не встиг він завершити, як Софія погнала свого коня вперед. Звуки копит проносились відлунням з давно вирубленого в’їзду, який відкривав вхід до рощі.

- Моторна, - Визнав полковник, дивлячись на її зникаючий силует.

- Правду кажете, батьку, - Сказав Яким і слідом за Софією погнав Вереса, який ледь на став на задні ноги.

Верес був значно швидшим і витривалішим, хоч й інколи норовистим.

- Так ми точно доберемось, - Тихо видав Свирид, й вирішив не відставати, - Пішла!

***

Іван Строгий разом із своєю ватагою стояли на передньому дворі палацу Петра ІІ, одягнуті в парадний одяг з вичищеною зброєю, що було одноразовою акцією, адже видали її зі сховища через тиждень після конфіскації, чи як пояснили їм солдати: «Добровільною здачею». В палаці не можна було тримати з собою вогнепальну зброю й навіть холодну, втім, Георгій з Богданом заховали кілька кинжалів на всяк випадок.

Довкола мурів та стін були розтавлені російські придворні вояки, які навіть не переодягалися, адже й так несли службу, як висловився Тарас: «Розмальовані і в цяцьках»

Перед головними дверми палацу стояли представники російської правлячої еліти, серед яких майорів Олександр Меншиков. Царя не було.

Всі очікували на приїзд гетьмана Війська Запорозького, Данила Апостола, разом із своєю свитою, яка уже виднілася. Повільним темпом вони зупинилися перед головним фонтаном, що стояв в середині двору, гетьман повільно вийшов з карети, після чого солдати одночасно підняли зброю й приклали її до грудей.

- Гетман Войска Запорожского, - Урочисто промовляв Меншиков, спускаючись сходами, - Мы рады приветствовать вас во дворце его величества, Петра.

- Схиляю голову, пане регент, - Апостол легко опустив голову й піднімаючись оглянувся, - Чи дозволите відповісти? Його милостива величність не присутня серед нас.

- Его величество сейчас отдыхает, - Випереджаючи відповів Меншиков.

- Буду радий згодом, отримати честь стати причиною аудієнції.

- Уверен, она вам предоставится. Прошу!, - Меншиков відійшов на крок й рукою вказав на вхідні двері.

Разом крокуючи вони піднімалися вгору, російські політики вітально схиляли голову. Апостол перевів свій погляд вправо, на компанію Строго й схилив голову їм.

- Чи просувається доручена мною справа?, - Запитав гетьман після запитання регента про зручність дороги.