Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

— Через надзвичайну подію, любий. Посеред Лондона спіймали якогось негідника—джина.

Натаніелеві аж мороз пробіг поза шкірою.

— Джина?

— Так. Я не знаю до ладу, що там трапилося. Він нібито вдавав одного з бісів пана Лавлейса. Вдерся до крамниці пана Пінна і влаштував там страшенний погром. Туди послали африта, і того джина швидко зловили. Саме зараз його допитують. Твій наставник думає, що цього джина послали оті крадії артефактів, що про них тепер стільки говорять. А може, й хтось із Спротиву. Тому Артур хоче бути присутнім на допиті. Не переймайся цим зараз, Джоне. Краще подумай, що ти скажеш наставникові. І помий підлогу до блиску!

— Гаразд, пані Андервуд.

— От і молодець. Тацю я заберу трохи згодом.

Тільки-но за господинею зачинилися двері, Натаніель майнув до віконця, рвучко відчинив його й засунув руку під мокру холодну черепицю. Діставши звідти бронзовий диск, він поспіхом зачинив вікно, щоб кімнату не заливало дощем. Диск був холодний: Натаніелеві довелося згаяти кілька хвилин, перш ніж у дзеркалі з’явилося невдоволене дитяче личко бісеняти.

— Отакої! — промовило воно. — А я вже думав, що ти про мене забув. Ну що, відпустиш мене нарешті?

— Ні, — Натаніель був не в тому гуморі, щоб сваритися з бісами. — Бартімеус. Знайди його. Я хочу бачити, де він і що робить. Негайно. Інакше я закопаю цей диск у землю.

— Ти що, не з тієї ноги сьогодні встав? Хіба не можна попросити по-доброму? Гаразд, я пошукаю. Тільки спочатку скажу, що мені траплялись і простіші накази, навіть від тебе...

Бурмочучи й кривляючись, личко немовляти зникло — лише для того, щоб з’явитися знову, неясно, ніби здалека.

— Ти сказав — Бартімеус? Бартімеус Урукський?

— Так! А хіба їх багато?

— Навіть не повіриш, пане Гнівливцю. Гаразд, заспокойся. Це забере трохи часу.

Личко зникло. Натаніель жбурнув дзеркало на ліжко, тоді передумав і сховав його під матрац, подалі від чужих очей. Тамуючи тривогу, він заходився прибирати кімнату і тер підлогу доти, доки з неї зникли останні сліди пентаклів, і навіть масні плями від свічок не дуже впадали в око. Далі Натаніель акуратно поскладав свій одяг і все повернув на місця. Потім з’їв суп: той уже прохолов.

Пані Андервуд, що саме повернулася по тацю, схвально оглянула кімнату.

— От і чудово, Джоне, — мовила вона. —А тепер причепурися сам і вмийся, поки є час... Що це таке?

— Де, пані Андервуд?

— Я ніби чула чийсь голос.

Натаніель теж почув його — глухий вигук з-під ліжка.

— Це, здається, внизу, — прожебонів він. — Може, хтось прийшов?

— Гадаєш? Піду подивлюся.

Спантеличена пані Андервуд пішла, зачинивши за собою двері.

Натаніель відкинув матрац.

— Ну?! — гаркнув він.

У бісеняти під очима з’явилися зморшки, а личко здавалося неголеним.

— Що — «ну»? — огризнулося воно. — Я зробив усе, що міг. Більшого не проси.

— Показуй!

— Ось, дивися.

Личко зникло. Його змінив лондонський краєвид. Ззаду простяглася срібна стрічка — напевно, Темза, вздовж якої купчилися темні склади й корабельні. Через дощ важко було роздивитися щось до ладу, та Натаніель відразу побачив у центрі дзеркала величезний замок, оточений нескінченно високими, сірими мурами. Посередині замку височіла чотирикутна вежа, над якою майорів британський прапор. Унизу, в дворі, метушилися чорні поліцейські фургони й легіони крихітних фігурок — до того ж, не всі з—поміж них були людські.

Натаніель знав, що він бачить, але його розум відмовлявся сприймати правду.

— До чого ж тут Бартімеус? — сердито спитав він.

Бісеня втомлено й понуро відповіло:

— Як я зрозумів, він там. Я простежив його сліди до центру Лондона — вони були вже холодні Сліди ведуть сюди, та я не можу підібратися до Тауера ближче, ніж зараз. Ти сам чудово це знаєш. Там надто багато пильних очей. Навіть на такій відстані мене помітили кілька зовнішніх куль—шпигунів. Я смертельно зморився... Щось іще? — перепитав він, не дочекавшись від Натаніеля жодної відповіді. — Мені б хоч трохи подрімати...

— Ні, це все.

— Перша твоя розумна думка за цілий день, — зауважив біс, але так і не зник. — Якщо Бартімеус там, то він потрапив у серйозну халепу, — невимушено додав він. — Ти ж не посилав його до Тауера?

Натаніель мовчав.

— Отакої! — провадив біс. —Тоді і в тебе, виходить, халепа. Майже так само серйозна! Я навіть підозрюю, що саме зараз він називає їм твоє ім’я.

Біс посміхнувся, вишкіривши дрібні гострі зубки, зневажливо пирхнув і зник.

Натаніель сидів нерухомо, стискаючи дзеркало в руках. У кімнаті помалу сутеніло.

24

Поставте навпроти жука-скарабея, завбільшки з сірникову коробочку, чотириметрового велетня з бичачою головою, зі срібним списом у руках, і ви самі зрозумієте, що вийде з такої сутички, надто коли жук ув’язнений у невеличкій кулі, яка за найменшого дотику спалює його сутність. Я, звичайно, постарався зробити все, що міг, — завис над верхівкою колони у кволій надії ухилитися від невблаганного списа. Та надія ця, правду кажучи, була досить непевна. Зараз цей здоровило з блошачим мозком розчавить мене. Що швидше, то краще.

Отож я трохи здивувався, коли пронизливий бойовий клич утуку був перерваний іншим вигуком — тієї самої миті, коли спис уже мав розвалити мені голову.

— Стій, Базтуку!

Це кричав орлодзьобий, наполегливо і владно. Якщо вже утуку щось задумав, вибити цей намір з його довбешки вкрай важко. Бикоголовий неохоче зупинив руку зі списом, проте й далі тримав вістря над кулею.

— Чого тобі ще, Ксерксе? — пирхнув він. — Не стій