Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Я скуштував якусь крихту зі свого мізинця — гіркий концентрат. Потім перемішав ложечкою і наповнив її дрібкою речовини. Тепер подіяло майже миттєво; ніс став холодний, я його не відчував, дихання — глибоке й повільне. Настрій став оптимістичним, так ніби я зібрав усі сили, які віддав картинам, книжкам і різним предметам. М'яким, але впевненим порухом сприйняття обернулося досередини, ніби телескопічне око слимака, яке той втягує в себе, коли його торкають або навіть коли на нього падає тінь. Стискаючись, тіло стає масивнішим. Існують молюскоподібні сили, які діють не за принципом важеля, як у хребетних та членистоногих, а зсередини. Все це нагадує потиск руки деяких чоловіків, які спершу беруться м'яко, але охоплюють усю руку й ніби засмоктують її, що здається приємним та водночас небезпечним.

Я взяв перо і хотів описати те листя, яке бачив дорогою від Валу на кам'яних плитах. Спогад про листя був ще зовсім свіжий, воно було в мене перед очима зі своїм металічно-зеленим відблиском, «на який опускалася строката іржа осені». Мені вдалося гарне речення, яке, напевне, десь збереглося. За ним слідувало декілька вражень уже під напругою, а потім розбіглися сейсмографічні кривулі — нечитабельні рядки.

Невдовзі я полишив писанину; все це стало неважливим. Я відчував, як мої творчі сили ростуть і як водночас я стаю нездатним до творчості мірою того, як ці сили зростали. Парадокс, а проте скрізь у живій та неживій природі є приклади цьому. Басейн повинен мати стік, який відповідав би силі його наповнення. Якщо вміст басейну дуже великий, то він скорше розірве стіни, ніж витече через труби. Подібним чином надто сильна напруга радше спалить запобіжник, ніж спробує пройти через нього. Тобто мій мозок перебував у стані переповненого басейну або максимально зарядженої батареї. Вона не могла віддавати силу потроху. Таким струмом можна радше освітити ціле місто, ніж кабінетну лампу.

Нездатний до дії — але не через брак сил, а через їхній надмір. Нездатний до запліднення — але не через імпотентність, а через навальну вітальність. Тут зовсім близько прірва й велика небезпека зазнати поразки. На цю суперечність можна натрапити не лише у процесі вивчення наркотичних речовин, але й у пубертаті та в період життя, який настає за ним. Ця суперечність знову повертається в історію і є типовою для різких поворотів, під час яких повторюється титанізм. Так само це стосується ранкової зорі для робітника. Загрозливою стає насамперед власна потенція.

Стало холодніше. Я перестав відчувати не лише ніздрі, але й рот, піднебіння. Тим часом я покусував собі губи, ніби кінь, що закусює вудила. Я підійшов до дзеркала; зіниці були великі, як очка на крильцях нічного метелика; темні та широко розплющені від алкалоїду. Обличчя було застиглим, заледенілим, мов під час кур'єрської поїздки за межами полярного кола. І при цьому просвітленим.

Холод наростав. Коли де Квінсі здавався собі мумією в глибині піраміди, що дрімає вже тисячі років, то це пов'язано зі стягливою, висушливою дією опію, що можна вивчати у давніх китайців (я це спостерігав у Бенуа та в інших легіонерів). Брунатний порошок муміфікує. «Сніг[311]» заморожує. Це також приносить довготривалий вплив, принаймні для свідомості — і хіба час є чимось іншим?

Коли мозок замерзає й обертається на брилу льоду, то формувати думки вдається так само кепсько, як на Північному полюсі лити воду з відра чи спорудити там фонтан. Велика електростанція перебуває в стані спокою. Натомість росте усвідомлення духовної присутності й сили. Мозок більше не думає про те й про се; він сам відчуває себе в необмеженій повноті — ніби маленька монетка, яка весь час була в обігу, опинилася замкненою в підземеллі. Таким чином зникає багато ілюзій, зокрема й претензії до світу. Крижана брила стає зливком золота, людина — Гарпагоном[312]. Тепер для неї все стає можливим — так само як скупий може все купити, якби він не віддав перевагу прихованій силі золота перед власним розпорошенням. Тут також поряд з комедією криється трагіка.

Настрій нелегко вловити — принаймні не вдаючись до тривіального уявлення про стерильний підвид уяви. Духові здається, що він всесильний і що ставка, яка його дотепер цікавила, не вартує того, є недостатньою. Зіставлення уявного все-таки можуть бути повчальними — так може статися, коли мозок нарешті звільняється від служби й починає відходити у резерв. Не применшена, а накопичена сила. Врешті лише перехід, сама траєкторія.

Я бачив моторошні обличчя й затуманені очі в кав'ярнях не лише на Александерплац, але й на Курфюрстендамм. Огидна картина, але в ті роки вона була не такою вже й рідкісною. Якщо щось справді не належало до динамічного світу, то саме ця цілковита застиглість та безвиразність. Її годі віднайти в опійному притоні чи серед курців коноплі. Там міняється масштаб через міміку щастя і пристрасті. Тоді як тут сп'янілий перетворюється на свою власну статую.

Відомо, що у злочинному світі «сніг» набув особливого значення. І це невипадково. Тут виникає разюча різниця між покликанням людини та її діями. Вона бачить свій образ, спотворений злочинами та пороками, як це вдало показав Вайльд у своєму «Доріані Ґреї». На противагу цьому самих штучних раїв[313] недостатньо. Дух прагне принаймні на кілька годин повернутися до своєї необмеженої повноти, до неторканої білосніжності, навіть якщо вона крижана.

Не варто вдаватися до моральних оцінок, коли людина протиставляє свій інтелігібельний характер емпіричному. Вона прагне впізнати себе не у своїх чеснотах, а у наданій їй унікальності. Коли Раскольніков хоче дослідити свої сновидіння, то мірилом він вибирає не Христа, а Наполеона. Вулична дівка не хоче бачити себе ні Марією, ні навіть Маґдалиною, а королівською повією, мадам Помпадур.

Дух вибудовує свій застиглий на кілька годин образ. Але у цьому стані він не може завмерти; він мусить постійно підживлювати свою силу. Сп'яніння може наблизити