Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Кокаїн під час Першої світової війни став модним; янусоголовий Цюрих був одним із тих великих міст, звідки розходилися промені його панування. Збірка оповідань Зернера[306] «У синьої мавпи» дає можливість скласти враження про біотоп, в якому поширювався цей наркотик. Подейкували, що військові пілоти підбадьорювали себе ним для того, щоб мати «спокійні нерви». Все це не могло довго сходити з рук.

Левін у своїй фундаментальній праці про отрути помістив кокаїн до групи «ейфоричних» субстанцій, а тютюн — до «збудних». Така класифікація, подібно до розподілу душевних хвороб, мала нечіткі межі — адже тут ідеться про стани й засоби, які не лише індивідуально проявляються найрізноманітнішим способом, у них також криються відмінні, часом навіть протилежні сили. Сюди ж варто віднести й вислів Парацельса «Sola dosis facit venenum[307]».

І в цьому випадку класифікацію також можна обернути навспак, зарахувавши тютюн до ейфоричних, а кокаїн — до збудних наркотиків. Як медикамент кокаїн застосовують для знеболення й заніміння. Його вживають гравці й пілоти, щоб залишатися в стані бадьорості, його також використовують як своєрідне пальне та енергетик.

Кокаїн у чистій формі в природі не трапляється. Разом із іншими речовинами він міститься в листі коки, яке в державі інків зараховували до божих дарів. Тому це листя відігравало в церемоніях певну роль. Жуючи листя, індіанці позбувалися втоми, голоду й турбот — вони цінували цю рослину за приплив енергії й щастя, а також, як би сказали сьогодні, як «приборкувача апетиту». І справді, завдяки цьому листю інки були здатні до довгих переходів у горах та до невтомної роботи в полях; ще Гумбольдт зачудовувався цією невтомністю у своїх тубільних провідників у Андах. Чуді[308], який перетнув Південну Америку п'ятдесят років потому, бачив там індіанців, які жували дозу в десять разів більшу за звичну й досить скоро демонстрували картини старечого занепаду.

Ми знову стикаємося зі взаємозв'язком між сп'янінням та часом. Тут ще варто згадати такий курйозний факт: індіанцям один «укус» листя коки, так звана «kokada», слугував за одиницю відстані й часу. В горах дія листя коки триває менше, ніж на рівнині. Також доволі дивним є те, що індіанці хочуть насолодитися першим укусом після пробудження в стані спокою, а не за роботою. Тобто це щось на кшталт нашої ранкової сигарети, присвяченої чистому задоволенню.

Отже, не надто сильно «занюхати» під час гри — це щось таке, як закурити чорну бразильську сигару або замовити горнятко моки. Все це нагадує доріжку для галопу. Просто пришвидшується крок. Виглядає так, що помірне жування листя є навіть не таким шкідливим, як постійне куріння тютюну. Єзуїти раз за разом забороняли збудні речовини переважно з теологічних причин: «… оскільки рослина лише через злий обман створює враження сили». Тоді індіанці садили кущі десь у гущавині тропічного лісу. Подібним чином курці марихуани вирощують сьогодні коноплю. На дахах або між газонами в міських парках.

Як ми розрізняємо п’яниць і тих, хто дотримується пересічних звичаїв вживання алкоголю, так і індіанці розрізняють «coquero», ненаситного споживача коки, та людину, яка тихо й спокійно жує свою порцію листя. «Coquero» знає лише один темп, чвал. І це швидко веде до руїни.

У речовин, оброблених завдяки нашим умінням, ця небезпека стає правилом — доза є надто сильною. Тож я припускаю, що Бодо вживав наркотик лише в крихітних кількостях, фактично не більше дрібки — й таке припущення є доволі вірогідним, адже хоч він і грав легкою рукою, але не легковажив, ще й зазвичай вигравав.

Я не відчував особливого потягу до азартних ігор та й не мав до цього особливого хисту. Щаслива рука вважається природним даром, і цього годі не помітити; так, під час гри в лотерею бувають серії виграшів, які ніби глузують над звичайною ймовірністю.

Ще забув згадати про те, що коли я залишив коло гравців, то у напівтемному передпокої зустрівся з кавалеристом високого звання, який був наступником «вельтмаршала[309]», що командував також у Ганновері. Офіцер був у сірій візитці 1912 року, яку знову добув зі своєї шафи. Він побачив мене в дзеркалі, обернувся й сказав: «Якщо я вас тут ще раз побачу, то матимете неприємності».

Досі намагаюся зрозуміти, як я мав потрактувати цю відверту погрозу. Гравці є людьми сторожкими; вони вірять, що деякі обличчя приносять нещастя. Його слова могли також мати й педагогічний сенс: очевидно, він міг вважати мене особливо охочим до азартних ігор. Проте товариство Бодо, здається, йому не заважало. Таким чином, він проводив чітке розрізнення не так щодо гри, як щодо вживання наркотиків. Тоді як я відразу випробовував межі.

Бодо вихвалявся переді мною тим просвітленням, яким наділяє його наркотик. Завдяки йому він мав добрий огляд усієї гри, приймав чіткі рішення. За його словами, мені також слід було спробувати; перо буде просто літати над аркушем паперу. Двічі мені не треба було повторювати; його друг, лікар, який також належав до адептів наркотику, дав мені синю коробочку завбільшки з поштову марку та скляну ложечку до неї. Якось увечері я замкнув двері й дістав її.

Від брами святого Еґідія[310] я повернувся додому вулицею Фрідріхсвал; уже почало опадати перше листя. Перед тим, як умоститися у кріслі, я відкрив коробочку; вона була заповнена якимось іскристим порошком. Речовина була білою як сніг, але довгасті кристалики переплелися між собою, утворивши щось на кшталт вати з шовковим відблиском. Я обережно торкнув її пальцем; враження було не надто приємним. Виникло якесь притуплене відчуття, ніби я розтираю між кінчиками пальців тальк, а у ватному блиску було щось несправжнє, ніби штучний шовк. На