Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

— Ваш син Тит, консуле Веспасіан, має ваші гарні властивості без ваших поганих.

Веспасіан сильно засопів, потім відповів:

— На жаль, ви не маєте ніякого Тита, екселенціє.

Веспасіан оглядав у доках Цезарії полонених, яких мали продати з аукціону. Капітан Фронто, що відав полоненими, приготував список їхній — було полонених понад три тисячі. Кожен носив на шиї табличку, де стояв його номер, а також вік, вага, хвороби, відзначені були й різні особливі здібності. Купці вешталися всюди, наказували полоненим уставати, присідати, підіймали їм руки та ноги, розкривали роти, мацали їх. Купці нарікали. Це не був добрий товар, аукціон завтра відбудеться поганенький.

Веспасіан ходив у супроводі кількох офіцерів, також Ценіс, потім свого юдея Йосифа, який був потрібен йому, щоб краще розуміти полонених. Він мав дістати зі здобичі десять невільників і хотів вибрати їх, доки весь цей товар не піде в продаж. Ценіс потребувала перукаря і доброго на вигляд хлопця, щоб міг прислуговувати за столом. Практичний Веспасіан, навпаки, хотів добрати пару міцних чоловіків, щоб вони працювали на сільськогосподарських роботах у його італійських маєтках.

Він був у доброму настрої, жартував, говорячи про невільників-юдеїв.

— Страшенно трудно з їхніми суботами, святами, хитромудрими приписами щодо їжі й усякою іншою всячиною. Коли терпіти, щоб вони виконували так звані релігійні приписи, то мусиш дивитися, як вони половину свого життя ледарюють; коли не терпіти, то вони стають уперто непокірними. Власне, вони добрі тільки на те, щоб перепродувати їх іншим юдеям. Я запитував себе, — обернувся він раптом до Йосифа, — чи не повинен я перепродати вас вашим землякам. Але вони пропонували мізерну ціну, вони, вочевидь, мають надмір пророків.

Йосиф усміхався тихо та скромно. Але в душі він аж ніяк не усміхався. Із тих крихіт розмов, які він підхопив, зрозумів, що дама Ценіс, яка його терпіти не могла, намагалася за Веспасіановою спиною перепродати його генерал-губернаторові Муціану. Чемний Муціан, що цікавився літературою, безумовно не дозволяв би собі так грубо жартувати з ним, як маршал. Але Йосиф уже відчув, що його доля зв’язана з цим Веспасіаном. Бог прикував його до цього чоловіка, тут був його великий шанс. Його усмішка, коли Веспасіан жартував, що наче хоче його продати, була тонка, трохи крива.

Підійшли до купи жінок, їм якраз дали їсти; жадібно, проте дивовижно тупо ковтали вони свій сочевичний суп, жували свої солодкі ріжки. Це був перший справді гарячий день, спека та сморід були навкруг. Старішим жінкам, які придатні були вже тільки для роботи, залишили їхні убрання, молодші були голі. Була між ними одна зовсім молода дівчина, тонка, проте не худа. Вона не їла, вона сиділа з схрещеними ногами, втягнувши плечі, руками обхопила кісточки на ногах, вона нахилялася наперед, щоб прикрити свою голизну. Так сиділа вона, дужа злякана, і великими очима дивилася уважно, зацьковано та докірливо на чоловіків.

Веспасіанові дівчина впала в око. Він підійшов до неї, важко сопучи від жари. Схопив дівчину за плечі, розправив їх. Настрашена, жахливо перелякана, дивилася вона на нього вгору.

— Встань, — звелів їй капітан Фронто. Він нахилився, підняв дерев’яну табличку, що звисала їй на груди, голосно прочитав: — Мара, донька Лакіша, театрального служника з Цезарії, чотирнадцять років, незаймана. Ну, так, — сказав він і крекчучи знову випростався.

— Ти підведешся, собако? — просичав один із наглядачів. Вона, мабуть, нічого не розуміла через переляк.

— Я гадаю, ти повинна встати, Мара, — м’яко сказав Йосиф.

— Облиште її, — неголосно сказав Веспасіан.

— Підемо далі? — спитала дама Ценіс. — Чи ти хочеш взяти її? Я не знаю, чи не подібна вона до телиці.

Дама Ценіс нічого не мала проти того, щоб Веспасіан втішався, але вона сама любила вишукувати об’єкти для цих утіх. Дівчина тепер підвелася. Овальне, ніжне й ясне виступало тепер обличчя з довгого, дуже чорного волосся, повногубий рот із великими зубами був напіврозкритий. Безпорадна, гола, юна, гідна жалості стояла вона, повертаючи голову то туди, то сюди.

— Спитайте, чи не вміє вона чого особливого? — повернувся Веспасіан до Йосифа.

— Великий пан питає, може ти знаєш яке особливе майстерство, — сказав Йосиф приязно й обережно до дівчини.

Мара дихала сильно, переривчасто, вона пронизливо дивилася на Йосифа своїми довгими очима. Раптом вона поклала руку на лоб і низько схилилася, але не відповідала.

— Підемо далі? — питала дама Ценіс.

— Я гадаю, ти повинна нам відповісти, Мара? — лагідно умовляв Йосиф дівчину. — Великий пан питає, чи не знаєш ти якого особливого мистецтва, — повторив він терпляче.

— Я знаю дуже багато молитов напам’ять, — сказала Мара.

Вона говорила боязко, її голос звучав дивно тьмяно, приємно.

— Що вона каже? — довідувався Веспасіан.

— Вона вміє молитися, — повідомив Йосиф. Панство сміялося. Веспасіан не сміявся.

— Ну, так, — сказав він.

— Чи смію послати вам дівчину? — спитав капітан Фронто.

Веспасіан вагався.

— Ні, — відповів він нарешті, — мені потрібні робітники для моїх маєтків.

Увечері Веспасіан спитав Йосифа:

— Ваші жінки багато моляться?

— Наші жінки не мають обов’язку молитися. Вони повинні додержувати заборон, але не заповідей. Ми маємо 365 заповідей, стільки, як днів року, і 248 заборон, стільки, як кісток у людини.

— Більш ніж досить, — зауважив Веспасіан.

— Ти гадаєш, вона справді незаймана? — спитав він через якусь хвилину.

— Наш закон карає порочних жінок смертю, — сказав Йосиф.

— Закон, — знизав плечима Веспасіан. — Про ваш закон дбають, можливо, ваші дівчата, але не мої солдати. Хоч, мушу сказати, я зробив усе можливе, щоб і в цьому випадку вони мусили додержувати дисципліни. У неї великі коров’ячі очі. Вони дивляться так, наче за ними криється усе можливе. Певно, за ними не криється нічогісінько, як завжди у вашій країні. Все має патетичний вигляд, а придивишся ближче — нічого за тим. Як із вашим віщуванням, пане пророк? — став він несподівано злим. — Якби я послав вас у Рим, то ви безумовно були б давно вже засуджені й поневірялися б у якомусь Сардинському руднику, замість розмовляти тут із гожими юдейськими дівчатами.

Йосифа мало турбували такі жарти маршала. Він уже досить давно помітив, що не тільки він пов’язаний із іншим.

— Генерал-губернатор Муціан, — відповів він із сміливою чемністю, — заплатив би ціну щонайменше дюжини гірничих робітників, якби ви відступили мене йому. Не думаю, щоб мені погано велося в Антіохії.

— Щось ти став дуже зухвалий, мій юдейчику, — сказав Веспасіан. Йосиф змінив тон.

— Моє життя було б