Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Але ті дрібні куски тканини не пішли у відро з по­миями, як бите скло чи корок від «Джонні Вокера». Їх я потому в той день викинула в океан. Я вже пройшла палісадник і була готова піднятися на ґанок, як тут мені в голову прийшла думка. Джо вхопив мене за комбінацію, яка тягнулася ззаду, — може, в нього досі є її кусочок? А шо як вона затиснута в руці, яка лежить скручена в нього на животі на дні криниці?

Від того я застигла… іменно шо застигла. Я так і стояла на тім палісаднику під гарячим липневим сонцем, по всій спині виступили сироти і скригнули кістки, як у якімсь вірші писало, шо я в школі вчила[23]. Далі мені знов у голові заговорила Віра. «Оскільки ти нічого з цим не вдієш, Долорес, — каже вона, — раджу тобі забути про це». Тогди мені то здалося доброю радою, то я й піднялася по сходах назад всередину.

Більшу частину ранку я ходила по хаті й на ґанок, шука­ла… та не знаю, чого я шукала. Я не знаю, шо я конкретно шукала. Може, чекала, шо то внутрішнє око вчепиться ше за шось, шо треба було зробити або про шо подбати, як воно за ті дошки зачепилося. Якшо так, то я ніц не ввиділа.

Десь коло одинадцятої я зробила наступний крок, а саме шо подзвонила до Ґейл Лавеск у Соснині. Спитала її, як їй затемнення і так далі, далі спитала, як там було в нашої паньматки.

— Ну, — каже вона, — нарікати нема чого, бо я нікого не виділа, крім того діда лисого з вусами, як у Гітлера — знаєш, про кого я?

Я сказала, шо знаю.

— Так от, він спустився на низ десь коло пів дев’ятої, вернувся в сад і йшов так повільно, ше й голову тримав, але хоч тримав, бо більшість і на то не здатні. Як Карен Джолендер спиталася його, чи не хоче склянку свіжого апельсинового соку, він побіг до краю ґанку й виблював у петунії. Ти би його чула, Долорес, — Бве-е-е-е-е-е-е-е!

Я сміялася, доки чуть не розплакалась, і ніколи ше мені не було так приємно сміятися, як тогди.

— Певно, добрячий у них баль був, як вернулися з порома, — каже Ґейл. — Якби мені десять центів за кожний бичок, шо я нині викидала, — лиш десять, кажу тобі, — я би собі новий «шевроле» купила. Але в хаті всьо буде шик-блиск, доки мадам Донован встане з перепою і зійде сходами, того можеш на мене розраховувати.

— Я знаю, — кажу я, — але якшо раптом треба буде якоїсь помочі, ти ж знаєш, кому подзвонити, правда?

Ґейл на то розсміялася.

— Не хвилюйся, — каже вона. — Ти за останній тиждень тут сьомим потом облилася — і мадам Донован то знає так само, як і я. Вона не хоче тебе тут видіти до завтра до ранку, і я так само.

— Ну добре, — кажу я, далі роблю троха паузу. Вона чекала, шо я попрощаюся, а коли скажу шось друге, вона на то зверне особливу увагу… і якраз того мені й треба було. — А ти раптом не виділа десь там Джо, правда? — питаюся в неї.

— Джо? — перепитує вона. — Твого Джо?

— Ая.

— Нє… ніколи його тут не виділа. А шо питаєш?

— Та він шось удома не ночував.

— Йой, Долорес! — каже вона, одночасно налякано і з інтересом. — Шо, запив?

— Та ясне діло шо, — кажу я. — Я не то шоби переживаю — то ж не перший раз він десь завіявся і вночі на місяць вив. Він ше прийде. Такі лайдаки все вертаються.

Далі я закінчила розмову й відчула, шо я досить добре посадила перше зерно.

Я зробила собі грінку з топленим сиром на ланч, але не могла її їсти. Від запаху сиру і смаженого хліба в мене шлунок розпікся і спітнів. Замість того я випила дві «аспі­ринки» і прилягла. Не думала, шо засну, але заснула. Як встала, була майже четверта, якраз час ше пару зернят посадити. Я подзвонила друзям Джо — звісно, лиш тим кільком, шо мали телефони, — і попитала кожного, чи не виділи його. Він не прийшов додому вчора, сказала я, його дотеперка вдома нема, і я зачинаю переживати. Вони мені всі, звісно шо, сказали, шо нє, і кожний хтів почути всі криваві деталі, але я лиш одному шось сказала, то був Томмі Андерсон — певно, того, шо я знала, як Джо раніше хвалився перед Томмі про то, як він тримає свою жінку в шорах, а бідний дурний Томмі то й ковтав. Навіть там я дивилася, шоби не перестаратися. Лиш сказала, шо ми з Джо посварилися і Джо, скоріше за все, пішов із хати лютий. Я того вечора ше троха обдзвонила людей, навіть пару раз тих, кому вже дзвонила, і була втішена, шо історія вже троха розходиться.

Тої ночі я зле спала. Мала страшні сни. Один був про Джо. Він стояв на дні криниці, дивився на мене білим лицем із темними колами над носом, шо з ними він виглядав так, ніби собі по вуглині в око запхав. Він сказав, шо йому одиноко, і постійно просив скочити до нього в криницю, шоби йому було веселіше.

Інший сон був гірший, бо там була Селена. Їй було чотири роки, і вона була в рожевій сукенці, яку їй бабця Тріша купила, перед тим як умерла. Селена підійшла до мене в палісадник, і я ввиділа в неї в руках кравецькі ножиці. Я потягнулася до них рукою, але вона лиш похитала головою. «То я все винна, і я мушу заплатити», — сказала вона. Далі піднесла ножиці до лиця і відрізала собі ними ніс — чик. Він упав у болото між її маленьких чорних капців із доброї шкіри, і я зірвалася з ліжка від крику. Була лиш четверта, але я вже за ту ніч наспалася, і розуму мені стало, шоби то зрозуміти.

У сьомій я знов подзвонила Вірі. Того разу трубку підняв Кенопенскі. Я сказала йому, шо знаю, шо Віра чекає на мене зрання, але я не зможу прийти, як мінімум доти, доки не взнаю, де мій чоловік. Я сказала, шо його вже другу ніч як нема, але як він пив, то довше одної ночі не загулював.

Десь ближче до кінця розмови Віра сама взяла другий апарат і запитала мене, шо діється.

— Я, здається, чоловіка свого прогаяла, — кажу я.

Пару секунд вона не казала ніц, і я би цілий пляцок дала, шоби знати, про шо вона думала. Далі вона обізвалась і сказала, шо якби була на моїм місці й прогаяла Джо Сент-Джорджа, її би то зовсім не хвилювало.

— Ну, — кажу я, — у нас троє дітей, і ми якось до нього звикли. Я прийду пізніше, як він об’явиться.

— Усе нормально, — каже вона, а далі: — Теде, ти ще тут?

— Так, Віро, — каже він.

— Ну то йди зроби щось чоловіче, — каже вона. — Забий щось чи переверни. Мені однаково, хоч щось.

— Так, Віро, — повторює він, і там вчулося клацання на