Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

йшли тому, що там знаходили товариські стосунки, підтримку і зорієнтованість на спільні ідеали, визначені членами цього жіночого товариства на основі колективного досвіду й загальнонаціональної інтерпретації тогочасних подій, що передбачало опір антиукраїнській політиці уряду. Організаційно СУ був самостійним і самодостатнім. Зорганізований за принципом кількаступеневої ієрархії та діючи за власним статутом (порушення статутних норм та ієрархічної субординації каралося), він виробив ефективну структуру масової організації. Головні напрями діяльності СУ відображені в назвах секцій: релігійно-моральна, культурно-просвітня, господарська і торговельно-промислова (пізніше, після реорганізації, згідно із новим статутом, затвердженим 1935 р., — організаційна, промислова, міжнародних зв’язків і товариська). Через референток секцій СУ залучав жінок до нових форм соціально-виробничої праці, засновуючи різноманітні фахові курси (куховарства, хатнього господарства, ручних ремесел). У полі зору СУ постійно перебували також шкільництво, ліквідація неписьменності, охорона здоров’я жінок, пропаганда здорового способу життя, відстоювання прав працюючих жінок тощо.

Мілена Рудницька, 1931 рік

Організація привчала українок до систематичної роботи у громаді. Практично на всіх відтинках громадського життя СУ керувався завданням підготовки жінки-громадянки, прагнучи активізувати українське жіноцтво, зокрема і в сільській місцевості.

Політизація діяльності «Союзу українок»

З огляду на політичну ситуацію в краї та прагнення до повної рівноправності жінки в суспільстві, українки — ще від Всеукраїнського жіночого з’їзду 1921 р. — виступили проти відокремлення жінок від чоловіків у загальногромадській праці. Мілена Рудницька підкреслювала, що така ізоляція — «річ перестаріла, противна духови часу». Жінки повинні вступати до політичних партій, до просвітніх, культурних, економічних та політичних організацій, які не мають у своїх статутах гендерних обмежень. Прогресивні часописи того часу також порушували ці питання, зазначаючи, що, беручи участь у громадському й політичному житті поряд і нарівні з чоловіками, українки зможуть використовувати їхній досвід і здобудуть «тактичне вишколення», а це сприятиме повазі до праці, прагнень і поглядів українського жіноцтва («Наша мета», 1919); відтак жіноча організація стане «звеном у нерозривному ланцузі цілого зорганізованого народу» («Громадський вісник», 1922).

Віддаючи належне першому Всеукраїнському жіночому з’їздові, слід констатувати, що процес політичних інновацій в українському жіночому русі розпочався, фактично, лише від 1921 року, їх упровадження відбувалось у складних умовах політичної системи міжвоєнної Польщі, яка, однак, надала й зафіксувала на юридичному рівні рівноправне становище жінки. Де-юре й українки отримали право голосу і всі інші можливі права. Відтак на порядку денному постало принципове питання: яку позицію потрібно зайняти українці, щоб здобути рівноправність де-факто? Чи варто провадити політичну діяльність самостійно, незалежно, на засадах безпартійності, чи стати під прапори політичних угруповань і вже в їхніх лавах домагатися реалізації своїх прав?

Уже 19 жовтня 1921 р. на ширших сходинах жіночого гуртка ім. Г. Барвінок Мілена Рудницька виголосила доповідь про завдання української жінки. Висвітливши боротьбу жіноцтва Західної Європи за політичну рівноправність, діячка жіночого руху змалювала становище українок. На її переконання, галичанки недостатньо усвідомлювали свої цілі, відзначалися повною аполітичністю. Перемогти жіночу інерцію могла, на думку Рудницької, тільки сильна організація, котра, залишивши осторонь харитативні й інші подібні справи, повинна залучити жіноцтво до активної суспільно-політичної діяльності («Вперед», ч. 193, 1921 р.).

Одним з орієнтирів у впровадженні інновацій в СУ було винесене з довоєнного австро-угорського періоду переконання про єдину можливу форму існування українського жіночого руху — на незалежних позиціях. Політичним змінам сприяв міжнародний досвід українок, їхня співпраця у впливовій організації «Міжнародний жіночий союз». Зокрема, беручи участь у перших повоєнних конгресах МЖС у Римі (1923) та Парижі (1926), українки перейняли напрацювання західноєвропейського жіноцтва у таких питаннях, як принципи залучення до політичних партій та форми використання виборчого права.

Показово, що на початковому етапі розвитку жіночої політичної діяльності надзвичайно велику увагу цим питанням приділяла преса. Для цього періоду характерні публікації, автори яких переконували, що апатія жіноцтва щодо політики — тимчасове і перехідне явище. У переломний історичний момент жінки зрозуміють, що участь у політичному житті необхідна для кожної людини, якій не байдужа доля народу. Передбачалося, що вже перша всеукраїнська політична акція змусить жінок позбутися безпартійності. Обговорювався у пресі і сам процес входження жінок у партійні структури. Часописи «Громадський вісник» (1922) та «Новий час» (1927) підкреслювали, що рішення щодо членства у партії має бути свідомим: кожна жінка мала б замислитися над тим, яка з партій більше відповідає її поглядам, вивчити історію і програму партії. Важливо було навчитися оцінювати й обирати партію не тільки за популярними гаслами та миттєвими успіхами, але насамперед збагнути суть партійної ідеології, ознайомитися з її світоглядними підставами, пізнати цілі та прагнення, етичні, суспільні та економічні засади. Підкреслювалося, що українка, вступаючи до партії на персональній основі, має дбати про захист суто жіночих інтересів як усередині цієї політичної організації, так і поза нею. В усіх справах щодо охорони материнства і дітей, праці та соціального становища жінок українки зобов’язані солідаризуватися, безвідносно до своєї партійної приналежності («Новий час», 1927).

При цьому автори публікацій наголошували, що вирішальна роль тут належить саме жіночій організації, яка здатна виховати жінку як політично свідому та політично зрілу особу, що власне закладе міцний фундамент для політичної діяльності українок у майбутньому. «Новий час» (1927) писав, що жінки зможуть «вибороти собі кращу долю в майбутньому, до якої веде дорога тільки політичною боротьбою та політичними засобами». При цьому вважалося, що ширший загал жіноцтва певної території не може мати однакових поглядів на всі політичні справи і не в інтересах самих жінок «відсепаровуватися» від чоловіків політично, витворюючи «штучний політичний фемінізм». Саме тому преса переконувала, що майбутнє — за безпартійною жіночою організацією, яка стане політичною школою для згуртованого в ній жіноцтва.

У той період приклади участі жінок у роботі партійних структур були поодинокі. За визначенням галицької газети «Діло» (1923), активні, віддані національній справі діячки в той час були у них «білими павами». Жодне з тогочасних політичних угрупувань ще не мало вироблених механізмів співпраці з жіночою організацією. У Галичині 1920-х років, за влучним висловом І. Кедрин, «політичний активізм жінки був ще новаторством, що його не всі сприймали і апробували». Жіноцтво вважало недоступним для себе політичне і партійне життя — ділянку, монополізовану чоловіками («монополь мужчин»), котрі ще не могли, як і суспільство загалом, змиритися із повною громадянською рівноправністю жінки. Це був період стрімкої переоцінки політичних вартостей, яка супроводжувалася змінами в