Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

 Щось після розмови з Яном мені пів ночі не спиться. Голову заполонили думи відразу про все й про минуле, теперішнє, майбутнє. Я згадувала батьків, сестру я люто за ними сумувала і, як на замовлення, покотилися сльози. Не можу ще спокійно думати надто боляче.

   Згорнулася в грудочку. Господи, що я роблю? Він чоловік моєї сестри. Батько моєї племінниці. Та він ще навіть не пережив своє горе. А я, що роблю? Й паніка так швидко накотила, що тільки коли стало важко дихати, я себе усвідомила. Сіла, судомно вдихаючи повітря, намагаючись заспокоїтись. Весь тваринний світ сполошився й поліз до мене. Сповзла на підлогу. Обійняла Рекса й з новими силами окропила його слізьми.

   В голові все пульсувало. Думки хаотично металися, розбиваючись об стіни свідомості, не даючи передиху. Я обхопила голову руками. Що зі мною не так? Відчуття провини стискало груди, мов залізні лещата. Це було неправильно. Жахливо.

   Але якщо це неправильно, чому ж від нього так боляче відмовлятися? Я притиснула долоні до обличчя. Я не мала права навіть думати про нього так. Але він сидів переді мною. Говорив. Дивився так, що десь у глибині душі щось переверталося. Не можна. Та це вже відбулося. Я розуміла, що все зайшло надто далеко, що я дозволила собі щось, що виходить за всі межі. Як би вона подивилася на мене зараз? Ця думка розчавила мене. Я змусила себе заспокоїтися. Витерла сльози. Ні. Так не можна.

  І я ніяк не могла надибати свою точку опори, щоб якось відштовхнутися, щоб якось зарядитися, щоб якось бачити куди йти. Все було сіре й розмите. І що робити зі своїм життям я не знала. І це підсилювало тривогу, яку я й так мала.

  Й під такий салат з думок я й заснула. Прокинулася під нявчання кота. Сама винна, нема чого було ворушитися. Кіт не чіпає мене доти, поки я не розпочинаю ворушитися, а далі кіт сприймає це як сигнал, що саме час просити їжу. Ну падлюще…Морда скоро у двері не пролізе, але ж таке голодне, наче його в житті не годували. Чого собаки мовчать, а це голосить? Так і хочеться знайти йому якогось іншого турботливого господаря з залізними нервами й серцем розміром галактики, який буде любити це чудовисько.

  Замордована думками, роздратована котом, втомлена від ночі з таким-сяким сном я й вилізала на кухню. Для свого спокою миттєво насипала їсти коту, собак теж не обділила. Може вони теж голодні, але ж не голосять, як припадочне. Й так у мене розпочинається новий щасливий день…Поки єдине, що я бачу хороше, то це те, що Ян поїхав на роботу. Бо моя розтріпана нічними думками нервова система не годна була до зустрічі з ним. Мені краще побути без нього. Ще кілька годин думок про своє життя і я набрала Сашку.

— Гальо? – бурмоче вона й чимось шарудить.

— Мені дуже треба тебе побачити… — шепочу в трубку.

— Що сталося? – враз настає тиша в трубці.

— Кажись, в мене халепа.

— А можна трішки більше інформації, поки мене кондратій не вхопив?

— Можна. Ти можеш сьогодні зі мною зустрітися?

— Я можу. Але якщо ти хоч не натякнеш, що сталося, я за себе не відповідаю…

— Та всі живі й здорові…Не телефонна розмова…

— Добре, — шумно видихає вона. – Якщо нічого не горить, то після роботи. У нас же нічого не горить?

— Не горить, — неохоче підтверджую я.

— Уже файно! В Обухові, як зазвичай?

— Так!

— Ну чекаю тебе. Конспіраторша бісова!

Після розмови з Сашкою пишу смс Яну, той обіцяє повернутися вчасно.

   І, щоб якось врятуватися від своїх думок дістаю продукти й розпочинаю щось готувати.    Спосіб перевірений і їжа є, й страждань немає. Бо мої думки довели мене ще до обіду. І я щось з усіх сторін почуваюсь якоюсь виключною невдахою. Ян приїхав з чужого міста й вже навіть свою стоматологію відкрив. Я за цей час просто пішла з роботи. Усі мої стосунки…такі були, коли любили мене, то не любила я, коли любила я – то вибрали не мене. І щось мені ніколи не вдавалося перейти, так би мовити, на вищий щабель тих своїх стосунків. Якось мені було мало того, що пропонували партнери. Завжди залишалося відчуття недомовленості, незавершеності, ніби всі стосунки були половинчастими, ніби вони навіть не встигали народитися повністю. Хотілося більшого. Іншого. Глибшого. Хотілося, щоб мене бачили не лише зовні, а й усередині. Хотілося не задовольнятися напівтонами, а відчувати на повну силу.

    Як виходить, що одні люди мають такі стосунки, а інші не можуть нічого путнього побудувати у своєму житті? Що не так зі мною? Чого мені бракує? Чому в когось виходить легко, ніби само собою, ніби вони просто дихають цим «разом» — природно, без зусиль, без зайвих питань? А я щоразу опиняюся в цій порожнечі між «майже» і «ніколи»? Може, я занадто вимоглива? Занадто вибаглива? Занадто не така? Чи, може, просто невезуча? Чи є у світі якась закономірність, яка розподіляє стосунки? Одним — справжнє, іншим — уламки? Одним — пристрасне і взаємне, іншим — постійні «не того часу», «не тієї людини», «не тієї історії»? І чи можна взагалі це змінити?  

  Й до приїзду Яна я встигла психанути, охолонути, рознервуватися, заспокоїтися, розмріятися й розплакатися. Й, видно, що оті усі пістряві відчуття залишили слід на моєму обличчі. Бо Ян, аж спинився…

— Все нормально? Я ж не спізнився? – потрусив він годинник.