BooksUkraine.com » Сучасна проза » Майстер 📚 - Українською

Читати книгу - "Майстер"

153
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Майстер" автора Колм Тойбін. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 116
Перейти на сторінку:
де Генрі-старший був спеціальним гостем, серед інших запрошених він побачив і Готорна. Батько розказав, що частково зустріч його не задовольнила, через Фредеріка Хеджа, котрий постійно балабонив, і робив це голосно та по-дурному, тому Готорна було погано чути. Він і не говорив багато, був дуже сором’язливим, але й поводився грубувато і неґречно; може, на сінозаготівлі чи в лісі він почувався б набагато ліпше. Батькові найдужче запам’яталося, що, коли подали страви, Готорн перестав цікавитися будь-чим іншим. Він утупив очі в тарілку і їв із такою ненажерливістю, що ніхто не наважився поставити йому жодного питання.

Тітонька Кейт сказала, що колись у Бостоні знала одну з Готорнових сестер, досить приємну леді, приємність якої дорівнювала її обмеженості. Готорнова сестра розказала, що одруження зробило з її брата людину, бо перед тим він був у родині самітником, вимагаючи, щоб йому залишали їжу перед замкненими дверима його кімнати. Він не виходив із неї вдень і бачив сонце тільки крізь своє невеличке віконце. На прогулянки Салемом, де він тоді жив, Готорн виходив лише вночі. За словами сестри, він міг пройти багато миль уздовж узбережжя чи просто тинятися сонними вуличками Салема. «Отак він проводив час,— додала тітонька Кейт,— і, напевно, то були єдині нагоди зіткнутися з реальним життям. А ще,— її тон зробився загрозливим,— Готорнова сестра сказала, що Натаніель ніколи не отримав жодного пенні за свою письменницьку працю».

Тоді Генрі-старший поцікавився думкою Вілкі та Боба, котрі вчилися в Сенборні, як і син письменника — Джуліан. Навіть Вілкі, якого вкрай важко було зіштовхнути на слизьке, не зміг сказати нічого кращого, ніж те, що Джуліан — дуже файний легінь. А Боб усіх здивував своєю заявою, що досі думав, ніби Готорн-старший є міністром. На його переконання, лише жінки займаються написанням оповідей.

Мати Генрі, котра до цього часу мовчала, раптом урвала загальний сміх. Вона сказала, що була знайомою з усіма сестрами Готорна, і ті розповіли їй про те, що Натаніель отримав травму під час гри в м’яч, у результаті якої мав дуже сильні болі й кілька років був прикутим до ліжка. Далі вона сухо припустила, що саме це вимушене обмеження життєдіяльності й призвело до того, що він став письменником.

Викликавши Перрі на розмову про книгу та розповівши йому те, що вдалося дізнатися про її автора, Генрі виявив, що товариш краще за нього обізнаний із предметом. Від Перрі він довідався, що Натаніель Готорн нещодавно багато подорожував Європою, здебільшого Англією й Італією, що він, усупереч батьковому враженню, зовсім не був неосвіченим селюком, а являв собою зразок митця, котрий багато читав, багато бачив і був чи не найбільшим інтелектуалом у всій Америці. Решту літа, готуючись до вступу в університет, Генрі та Перрі перечитали, і не раз, усі книги Готорна, мало не щодня зустрічаючись, аби поділитися враженнями про них.

ТОГО ПЕРШОГО ЛІТА війна видавалася неприродно далекою. Навіть близькість польового шпиталю, що розташувався в Гаю Портсмута[42], анітрохи не зробила конфлікт ближчим. За бажання, як їм казали, можна було відвідати солдатів, що одужували, інвалідів війни, які лежали під парусиною чи в побудованих нашвидкуруч бараках, але ті відвідини скидалися більше на споглядання, майже туризм. Пливучи з Перрі на пароплаві, Генрі обмірковував, що скаже, як відводитиме очі від ран і від ампутованих кінцівок. Прибувши до табору, найперше він зауважив тамтешню тишу; вони з Перрі не уявляли, куди йти, чи спершу потрібно отримати дозвіл. Та коли до них ніхто не вийшов, юнаки заговорили з неголеним солдатом, який у самих кальсонах сидів на колоді біля намету. Його голос звучав м’яко, але тон був байдужим і в очах не лишилося жодного сліду наснаги. Він не мав наміру ділитися хоч якоюсь інформацією, тож вони зрозуміли тільки, що відвідувачам вільно ходити де завгодно й говорити з ким завгодно. Після короткого обміну репліками, коли вони ніяковіли, не знаючи, як звідти піти, Перрі дав солдатові монету, але той ворожо її відштовхнув, оглядаючись навсібіч, аби перевірити, чи ніхто не дивиться.

Хворі, напівмертві солдати спокійно лежали, краєчком ока спостерігаючи за двома юнаками з Ньюпорта. Спочатку Генрі вразило те, що більшість із них здавалися такими молоденькими, майже дітьми. Коли вони з Перрі розділились, аби окремо походити шпиталем, він відчув до цих людей страшенну ніжність і всеохопну потребу їх утішити. Генрі очікував побачити криваві рани та пов’язки, але натомість зустрічався переважно з лихоманкою та інфекціями. Він підійшов до чоловіка, до якого, на його думку, можна було підійти, бо його очі, здавалося, учепилися в Генрі, і вигляд він мав людини цілком притомної, не з надто високою температурою та не ворожої. На початку Генрі не говорив забагато, щоб це, на додачу до його зовнішнього вигляду та манери триматися, бува, не образило хворих, але швидко виявилося, що це не має ніякого значення і геть ніяк не впливає на той обережний, не зовсім дружній прийом, який він отримував від усіх відвіданих солдатів.

Один із хлопців, як виявилося, був навіть молодшим за Генрі — зовсім юний білявчик із ясно-блакитними очима, геть позбавлених тривоги чи страху. Він увічливо спитав у хлопчини, як його було поранено, і нахилився, щоб краще почути відповідь. Спочатку той нічого не сказав, мовчки хитаючи головою з одного боку в інший, але раптом, наче відновлюючи щойно перервану розповідь, почав говорити, як не відчув у нозі кулю, що йому зовсім не боліло, наче тільки це його і тривожило. Він сказав, що це було, як укус клопа, що тільки коли він опустив руку й доторкнувся до того місця, почало страшенно пекти.

Хлопець казав, що очікування було нестерпним, що не міг цілими днями сидіти без діла, тільки виконувати накази марширувати в один бік, а потім — у протилежний, коли навколо повно чуток, але геть нічого не відбувається. А потім, сказав він, очікування скінчилось, і він захотів, щоб краще воно не закінчувалося.

Генрі сказав хлопцеві, що той обов’язково видужає, та не отримав ні ствердної, ні заперечної відповіді. Подумалося, що хлопчина зробився стоїком, і це так сумно контрастувало з його юністю. Передчуття агонії якимось чином опанувало його дух і не збиралося зникати. Генрі було цікаво, чи батьків цього хлопчини повідомили про синову ампутацію, чи вони, узагалі, знають, де він є. Схотілося запитати, чи не хоче юнак, аби Генрі написав для нього листа чи, може, передав щось словами, та запитувати таке видалося неприйнятним. Було цілком очевидно, що,

1 ... 53 54 55 ... 116
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майстер"