Читати книгу - "Король болю"

— Бери її і збирайся сам. Треба негайно тікати звідси.

— Але чому?

— Я не можу пояснити, але треба тікати!

— Нас вистежили?

— Найпевніше. Хтось ішов за мною слід у слід.

— Рани Господі, але зараз глупа ніч...

— Тому у нас і буде можливість втекти. Найпевніше, вони думають, що ми сидітимемо тут до ранку.

— Гаразд, я мушу скласти речі...

— Мерщій, Гвідо! — наказав йому Христоф, — хапай дитину й ходімо.

Він відклав шаблю й поспіхом зарядив два мушкети, які мав звичку возити при сідлі. Потім прикріпив до поясу порохівницю й сумку з кулями.

Невдовзі поруч з ним постав монах, тримаючи сонну Франциску на руках.

— Моя дівчинко, — тихо промовив він їй, — я знаю, ти хочеш спати, але сьогодні ми забули про одну річ. Ми забули вирушити в мандрівку... Ти ж любиш мандрівки, правда?

Франциска кумедно кивнула голівкою.

— Тоді вирушаємо. Тільки пообіцяй мені не боятися, добре? Можливо, доведеться зустріти в цій мандрівці когось лихого, та ми з Христофом обов’язково тебе захистимо. А коли мандрівка закінчиться, нас чекатиме солодкий-пресолодкий вишневий пиріг, який ти так любиш.

У відповідь дівчинка тільки міцно обійняла монаха за шию. Вони загасили в кімнаті світло і, зачекавши деякий час, обережно вийшли за двері. Монах, не випускаючи Франциску з рук, запряг свою бричку і обережно сів на лаву. Христоф умостився позаду нього.

— Рушай до Галицької брами, — пошепки сказав він йому, — нам треба тікати з міста.

— Брама вже, мабуть, зачинена, — промовив той у відповідь.

— Ще ні. Я знаю сьогоднішню варту. Роззяви і пияки. Вчасно вони не зачиняють...

Монах смикнув вішки, і кінь поволі рушив уперед. Рана на руці Христофа вдруге занила й тривога знову вхопила його за нутро. Щойно вони минули браму, яку справді легковажна варта не зачинила, він почав вдивлятись у темряву, намагаючись розгледіти там переслідувачів.

— Тепер куди? — запитав Гвідо.

— До Полтви, — пошепки відповів той, — до Старого броду.

Раптом Христоф ухопив мушкет і прицілився кудись убік міста, яке вони лишили позаду. Дочекавшись потрібної миті, він натис на гачок. Гримнув постріл, услід за яким почувся зойк і якесь невиразне прокляття. Хтось гучно впав з коня.

— Отак! Іди до пекла! — радісно вигукнув Христоф. — Жени швидше, Гвідо!

— Господи милосредний! Я ж майже дороги не бачу!

— Жени! — і він вистрілив удруге.

З темряви почали стріляти у відповідь, проте влучити їм, на щастя, не вдалось. Неподалік Старого броду Гвідо зупинив коня і, залишивши бричку, вони кинулись убік Полтви. Тут Христоф відв’язав човна і наказав монахові лягти на дно. Відштовхнувшись від берега, він зробив те саме. В цей час довкола брички, яку вони покинули на березі, зібралося кілька вершників, але в ній вже нікого не було. Човен поволі рушив за течією.

— Куди нас несе? — прошепотів Гвідо.

— На болота, до покинутого млина, — так само пошепки відповів Христоф.

— Бачиш, яка цікава пригода? — сказав монах дівчинці, — все, як я і обіцяв. Ще трохи — і вишневий пиріг буде наш.

У відповідь Франциска тихенько засміялась. На щастя, дитина вже забула гучні звуки пострілів і те, як шалено виїхали вони з міста.

За якийсь час Христоф обережно підняв голову і, переконавшись, що течія віднесла їх достатньо далеко від міста, а з берега ніхто за ними не слідкує, встав у повен зріст і взяв до рук весло. Починалися болота, тому човен треба було направити куди слід. Невдовзі йому вдалося пристати до берега у потрібному місці. Тут бовванів старий млин, який діяв, коли річка в цих місцях була повноводною. Проте, коли довкола міських стін Вирили глибші рови, то заповнили їх водою саме з Полтви. Через це вона добряче зміліла, а отже занепав і млин. Мельник, зубожівши, давно його покинув і подався бозна-куди. Подейкували, що втративши таке добре ремесло, навіть мусив старцювати, доки врешті не помер десь на Волині.

До млина мало хто навідувався, тому всередині все більш-менш збереглося. Велетенські жорна, лави, на яких сиділи колись селяни, чекаючи своєї черги, дві порожні скрині та стіл. Але найголовніше — збереглася невеличка кімнатка, в якій жив колись сам мельник. Тут досі стояло його ліжко і невеликий креденс, а на підлозі навіть лежали пожовклі листки паперу з якимись давніми записами.

— Поки що перебудемо тут, — сказав Христоф засвітивши свічку, — це добре місце для сховку, бо потрапити сюди можна лише на човні.

Гвідо тим часом поклав на ліжко дитину, яка заснула в нього на руках, а тоді дістав з сумки загорнений у листок капусти шматочок вишневого пирога. Він поклав гостинець поруч на столі і кілька хвилин милувався сплячою Францискою. Після цього чоловіки вийшли з кімнати.

— Як довго ми тут пробудемо? — запитав монах.

— Не знаю, Гвідо, — стомлено відповів Христоф, — можливо, день-два... Можливо, тиждень. Я відчуваю, що не можу захистити цю дитину лише шаблею і кулею. Ми боремося з силою, яку непросто подолати свинцем і сталлю.

— Господь милосердний, — відповів той, — сьогодні він подарував тобі інтуїцію, чуйку, як у звіра, завдяки якій ми всі уникли смерті. Треба лише вірити в Його ласку і так буде завжди.

— Мені б твою певність...

— У тебе є вправність і сміливість. Цього також досить.

Над болотом розлігся туман, і голоси нічних птахів та кумкання жаб чулися з найвіддаленіших берегів Полтви. Ніч була соковитою, якою вона буває в Галіції посеред спекотного літа. Десь там ненадовго заснуло оточене стінами місто, а просто під ногами снували голодні нічні риби, необережно наштовхуючись на стебла шувару і час од часу висовуючи на поверхню роззявлені роти. Гвідо незчувся, як заснув, спершись спиною на кам’яні жорна, і Христоф, відшукавши стару ковдру, дбайливо його вкрив.

— Спи, череваню, — усміхнувся він, — ще прийде час, коли спатимеш спокійно й солодко після не одного кухля твого улюбленого великопольського пива. — Сам він сів на поріг і мовчки став чекати світанку.

Десь уже з ранковою зорею Христоф раптом розчув легке плюскотіння весла... Хтось плив до млина на човні. Він вже збирався розбудити Гвідо і Франциску, щоб ті, якщо доведеться, були знову готовими тікати, проте стримався. Може, це просто рибалка, який вирішив наловити вранішніх линів до сніданку. Тоді,