Читати книгу - "Шоколад"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я все думаю про цього чоловіка, – нарешті промовила вона. – Про того, що ранком приходив.
– Ру.
Вона кивнула.
– Його судно згоріло… – непевно вимовила вона. – Ти думаєш, це не був нещасний випадок, так?
– Він вважає, що ні. Каже, що там пахло бензином.
– По-твоєму, як би він вчинив, якщо б знайшов… – І далі із зусиллям у голосі: – Винуватця?
Я знизала плечима:
– Й гадки не маю. Чому ти запитуєш, Жозефіно? Тобі відомо, хто це зробив?
– Ні, – квапливо відповіла вона. – Але якби хтось знав… і сховав… – її голос затремтів. – Він… я маю на увазі… що він…
Я подивилася на неї. Уникаючи мого погляду, вона неуважно качала по долоні абрикос. Раптово я вловила тінь її думок.
– Ти знаєш, чиїх це рук справа, вірно?
– Ні.
– Послухай, Жозефіно, якщо тобі щось відомо…
– Я нічого не знаю, – категорично заявила вона. – Хотіла б знати, але не знаю.
– Не хвилюйся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує, – лагідно промовила я.
– Я нічого не знаю! – верескливо повторила вона. – Правда, не знаю. І потім, він же однаково їде. Він сам сказав. Він нетутешній і взагалі даремно сюди приїхав, і… – Вона обірвала фразу, голосно клацнувши зубами.
– А я бачила його сьогодні, – доповіла Анук з набитим ротом; вона жувала булку. – І будинок його бачила.
Я із цікавістю подивилася на дочку.
– Він з тобою розмовляв?
Вона енергійно кивнула:
– Звичайно. Він сказав, що наступного разу зробить мені справжній корабель, з дерева, яке не тоне. Якщо які-небудь вилупки і його теж не спалять, – Анук дуже точно передає акцент Ру, вимовляє його слова з тими уривчастими інтонаціями.
Я відвернулася, щоб сховати посмішку.
– У нього вдома холодно, – казала далі Анук. – Прямо на середині килима пічка. Він сказав, що я можу приходити до нього, коли захочу. О… – З винуватим виразом вона затулила рот долонею. – Він сказав, щоб тільки я тобі нічого не говорила, – вона театрально зітхнула. – А я проговорилася, maman. Так?
Я зі сміхом обійняла доньку.
– Так.
У Жозефіни вигляд був стривожений.
– Не треба ходити до того будинку! – схвильовано вигукнула вона. – Ти ж не знаєш цю людину, Анук. Раптом він ґвалтівник.
– Гадаю, їй нічого не загрожує, – я підморгнула Анук. – Поки вона про все мені розповідає.
Анук у відповідь теж мені підморгнула.
Сьогодні ховали одну з мешканок «Мімоз», притулку для людей похилого віку, розташованого нижче за течією, через що відвідувачів у нас було мало – народ не заходив чи то зі страху, чи то з поваги до померлої. Від Клотильди з квіткової крамниці я довідалася, що померла бабуся дев’яноста чотирьох років, родичка покійної дружини Нарсіса. Я побачила Нарсіса, який віддав єдину данину сумній події – зав’язав чорну краватку під старий твідовий піджак – і Рейно в звичнім чорно-білім вбранні священика. Прямий, як ціпок, він стояв на вході до церкви з хрестом в одній руці; другу він простягнув у гостинному жесті, запрошуючи досередини всіх, хто прийшов провести нещасну в останню путь. Таких виявилося небагато. Може, з десяток бабусь, усі мені незнайомі. Деякі пухкенькі, схожі на чубатих пташок, як Арманда, інші – усохлі, майже прозорі від старості, одна сидить в інваліднім візку, який штовхає білява медсестра. Усі в чорному – у чорних панчохах, у чорних капелюшках або хустках. Хтось у рукавичках, інші притискають свої бліді скорчені руки до пласких грудей, немов незайманки на картинах Грюневальда. Пихкаючи від втоми, вони компактною маленькою групкою направлялися до церкви св. Ієроніма. Я бачила головним чином їхні пригнуті голови, іноді чиїсь похмурі обличчя з блискучими чорними очима, що підозріливо косували на мене з безпечної відстані, а медсестра, авторитетна й діяльна, упевнено керувала ходою, котячи перед собою інвалідний візок. Бабуся, котра сиділа в ньому, тримала в одній руці молитовник і, коли вони входили до церкви, заспівала високим нявкаючим голоском. Інші мовчали й, перш ніж зникнути в темряві храму, кивали Рейно, а деякі також вручали йому записки в чорних рамочках, щоб він прочитав їх під час богослужіння. Єдиний на все містечко катафалк прибув із запізненням. Усередині – оббита чорним труна із самотнім букетиком. Сумовито озвався дзвін. Очікуючи відвідувачів у порожній крамниці, я почула звуки органа – кілька невиразних неструнких нот, схожих на камінчики, що шубовснули у колодязь.
Жозефіна, яка саме вирушила на кухню за меренгами із шоколадним кремом, тихо увійшла до зали і промовила здригнувшись:
– Просто жах якийсь.
Я згадала нью-йоркський крематорій, голосний орган, що виконував токату Баха, дешеву блискучу урну, запах лаку й квітів. Священик неправильно вимовив ім’я матері – Джин Рошер. Церемонія тривала не більше десяти хвилин.
– Смерть потрібно зустрічати як свято, – говорила вона мені. – Як день народження. Я хочу злетіти, як ракета, коли настане моя година, і розсипатися в колі зірок під захоплене «ах» натовпу.
Я розвіяла її прах над гаванню увечері четвертого липня. Гримів салют, з пірса злітали «бомби з вишнями», торгували цукровою ватою, повітря повнилося запахами паленого кордиту,[43] гарячих сосисок у тісті, смаженої цибулі й ледь уловимим смородом зогнилого сміття, що піднімався від води. Це була Америка, про яку вона мріяла. Країна-свято, країна-розвага. Блищать неонові вогні, грає музика, люди співають і штовхаються – сентиментальний дешевий шик, який вона любила. Я дочекалася найяскравішої частини вистави й, коли небо вибухнуло різнокольоровими барвами, висипала на вітер її попіл, і пластівці пороху, повільно кружляючи і осідаючи в повітрі, мерехтіли синьо-біло-червоними іскорками. Я хотіла би сказати щось, але все вже давно було сказано.
– Просто жах якийсь, – повторила Жозефіна. – Ненавиджу похорони. Ніколи на них не ходжу.
Я промовчала. Дивлячись на тиху площу, я слухала орган. Принаймні грали не токату. Помічники трунаря внесли труну в церкву. Здавалося, вона дуже легка – судячи з того, як вони швидко, без належної шанобливої повільності крокували по бруківці.
– Погано, що ми так близько до церкви, – з нервозністю в голосі промовила Жозефіна. – Я взагалі ні про що думати не можу, коли бачу таке.
– У Китаї люди на похорон вдягаються в біле, – стала розповідати я. – І дарують один одному подарунки в яскравих червоних пакунках, на щастя. Улаштовують феєрверки. Спілкуються, сміються, танцюють і плачуть. А наприкінці всі по черзі стрибають через вугілля похоронного багаття, благословляючи дим.
Жозефіна із цікавістю подивилася на мене.
– Ти там жила також?
– Ні, – хитнула я головою. – Але в Нью-Йорку ми знали багато
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.