Читати книгу - "Вушко голки"

— Хоча б як вона виглядала? Спортивна? Чи може лімузин?

— Стара така машина. Верх із брезенту, піднімається. На два місця. Виглядає дещо спортивною. А ще має каністру біля підніжки — я заливала в неї пальне.

— А одяг його не пригадаєте?

— Ой, та ні... Наче якась робоча одіж.

— Високий?

— Так, вищий, ніж ви.

— Точно він! У вас тут є телефон?

*

Вільяму Дункану було двадцять п'ять років. Здоров'я в нього було пречудове, зріст досягав п'яти футів десяти дюймів, а вага — ста п'ятдесяти фунтів. Завдяки життю на свіжому повітрі, відсутності потягу до тютюну, алкоголю та нічних гулянок, стан його навряд чи міг погіршитися. Та все ж хлопець був не в армії.

Він був звичайнісінькою дитиною — ну, може, трохи розумово відставав від однолітків. Але у віці восьми років його мозок зовсім припинив розвиватися. Не було ніякої травми — принаймні ніхто про це не казав. Жодного логічного пояснення цього феномена. Однак пройшло ще кілька років, перш ніж люди помітили проблему. У віці десяти років Вільям був просто не такий розумний, як інші діти. У дванадцять — дещо дурніший. У п'ятнадцять уже стало зрозуміло, що він пришелепуватий, а у вісімнадцять його почали звати Віллі-дупель.

Батьки хлопця належали до таємничого релігійного угруповання фундаменталістів, членам якого було заборонено одружуватися з кимось, хто ходив до іншої церкви (оскільки група була нечисленна, то, можливо, саме це й могло пояснити слабоумство хлопця). Звісно ж, батьки відчайдушно молилися за нього та навіть відвезли до спеціаліста в Стерлінг. Лікар літнього віку протестував Віллі та, дивлячись на батьків понад своїми золотими окулярами-половинками, повідомив, що розумовий розвиток хлопця зупинився приблизно на рівні восьмирічної дитини і що їхній син ніколи вже не виросте. Батьки продовжили молотися, підозрюючи, що таке випробовування послав їм Господь, та чекали зустрічі з уже здоровим Віллі в раю. Проте молитви ніяк не позбавляли хлопця від необхідності працювати.

Що може робити восьмирічна дитина? Наприклад, пасти корів. От Віллі-дупель і став чабаном.

Випасаючи своє стадо, хлопець побачив машину. Спочатку він подумав, що там коханці. Про них він знав. Тобто знав, що бувають коханці й що в темних місцях на кшталт кущів, кінотеатрів чи гаїв вони роблять одне з одним речі, про які не можна говорити. А ще юнак знав, що обговорювати це взагалі не можна, тому Віллі швидко прогнав корів повз кущ, за яким стояв двомісний «Морріс Коулі» 1924-го року (про машини він знав багато, як і будь-який восьмирічний хлопець). Тож доклав максимум зусиль, щоб не дивитися, що там усередині, — щоб не побачити гріха.

Віллі відігнав своє невеличке стадо в корівник на доїння, а сам побіг додому, оминаючи машину десятою дорогою. Юнак повечеряв, старанно прочитав батькові розділ з книги Левіт і пішов спати й дивитися сни про коханців.

Наступного вечора машина була досі там.

Незважаючи на всю свою невинність, Віллі знав, що не можуть коханці робити оту штуку двадцять чотири години поспіль. Тому хлопець підійшов і зазирнув у машину. Там нікого не було. Земля під капотом була чорна від мастила, і Віллі спало на думку інше пояснення: авто зламалося і водій його тут покинув. Юнака не здивувало те, що машина була захована в кущах. Того ж вечора він сказав фермерові в корівнику про свою знахідку:

— На стежці біля шосе стоїть поламане авто.

Фермер, великий чоловік з густими світлими бровами, насупився.

— І що, поруч нікого немає?

— Нікого. Воно там ще вчора стояло.

— А чого ж ти вчора мені не сказав?

Віллі почервонів.

— Ну... я думав... може, там коханці...

— Ой ти ж горе! — фермер поплескав Віллі по плечі, бо видно, що він не хитрує, а дійсно соромиться. — Ну, біжи додому, а я з цим розберуся.

Закінчивши доїння корів, фермер пішов подивитися на ту машину. Ось його вже зацікавив той факт, що авто сховане в кущах. Про лондонського вбивцю зі стилетом він уже чув. Звісно, чоловік не зразу пов'язав розшук із цією машиною, але подумав, що авто може стосуватися якогось іншого злочину. Після вечері фермер послав старшого сина верхи в село, щоб той зателефонував до поліції Стерлінга. Не встиг син повернутися додому зі своїм конем, як офіцери вже були на місці. Полісменів приїхало не менше десятка — всі просто чемпіони з чаювання. Фермер та його дружина не лягали півночі, підливаючи їм у чашки.

Віллі покликали розповісти свою історію — він знову розказав, як уперше побачив машину (і знову почервонів, пояснюючи, чому не розповів відразу). За всю війну там не було ще веселішої ночі.

*

Того вечора Персіваль Ґодліман готувався до чергової — четвертої поспіль — ночівлі на роботі. Для цього він з'їздив додому помитися, перевдягтися та зібрати деякі речі.

Домівкою наразі він називав службову квартиру в Челсі, яку можна було б вважати маленькою, якби там не жив самотній чоловік. Усюди, крім кабінету, було чисто й охайно: прибиральниці не дозволяли заходити в цю кімнату, тому там було просто звалище книг і документів. Меблі, звісно ж, були довоєнні, але доволі вишукані. У вітальні на професора чекали зручні шкіряні крісла біля грамофона, а в кухні було повно майже новеньких приборів. Загалом, затишна квартирка.

Поки набиралася ванна, Ґодліман вирішив викурити цигарку: він нещодавно перейшов із люльки на цигарки, бо з тим тютюном надто багато мороки. На стіні перед ним висів найбільший його скарб — середньовічна картина з фантастичним сюжетом руки Ієроніма Босха. Це була сімейна реліквія, й Ґодліман навіть у часи бідності її не продав. А ще вона йому просто подобалася.

Уже сидячи у ванні, чоловік згадав про Барбару Дікенс та її сина Пітера. Він ще нікому про неї не казав — навіть Блоггсу. Хоча, коли вони говорили про повторне одруження, він уже збирався, але увійшов полковник Террі та урвав їхню бесіду. Барбара була удовою: її чоловік загинув у боях на початку війни. Про її вік він не питав — на вигляд близько сорока (але оскільки її сину було двадцять два, то ставало зрозуміло, що насправді жінка трохи старша). Вона працювала над перекладами перехоплених німецьких повідомлень. Яскрава жінка — розумна й приваблива водночас. А ще заможна. До початку оцієї гарячки з переслідуванням вони тричі разом вечеряли, і вона, здається, закохалася в нього.

Її син, Пітер, служив