Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Три рази.

— Я два бачила. Хош то нє ти кістки відьмаку на Танедді побив, як я спочатку думала, алє ж нє знаю, чи безпечно тобі знову під меч йому лізти. Я там мало з ваших крутійств розумію, алє мене ж ти врятував, і, думаю, оченята у тебе добрі… Тож скажу тобі так, Кагіре, коротко: як відьмак згадує тих, хто Цірі до Нільфгарду викрали, то зубами скрегоче так, шо аж іскри летять. А як на нього тоді плюнути, то слина закипить.

— Цірі, — повторив він. — Гарне ім’я.

— Ти не знав?

— Ні. При мені завжди звали її Ціріллою або Левеням із Цінтри… А коли була вона зі мною… Бо колись вона була… Не одізвалася вона до мене ані словом. Хоча я й врятував їй життя.

— Один дідько у тому розбереться, — похитала вона головою. — Сплетені ті ваші долі, Кагіре, покручені й поплутані. Нє для моєї то голови.

— А тебе як звуть? — запитав він раптом.

— Мільва… Марія Баррінг. Але кажи: Мільва.

— Відьмак іде у поганому напрямку, Мільва, — сказав він, помовчавши. — Цірі немає у Нільфгарді. Не у Нільфгард її захопили.

— Як це?

— Це інша історія.

* * *

— Велике Сонце! — Фрінгілла, ставши на порозі, нахилила голову й зі здивуванням поглянула на приятельку. — Що ти зробила із волоссям, Ассіре?

— Вимила, — сухо сказала Ассіре вар Анагід. — І підкрутила. Заходь, прошу, сідай. Тікай з крісла, Мерліне. Геть!

Чародійка всілася на неохоче звільненому котом місці, не перестаючи розглядати зачіску приятельки.

— Припини дивуватися, — Ассіре торкнулася долонею пухнастих і лискучих локонів. — Я вирішила трохи змінитися. Урешті-решт, я взяла приклад з тебе.

— Мене, — захихотіла Фрінгілла Віго, — завжди вважали дивачкою і бунтівницею. Але якщо побачать в академії чи при дворі…

— Я не буваю при дворі, — відрізала Ассіре. — А академії доведеться звикнути. У нас тринадцяте століття. Саме час ламати забобони щодо того, що коли дбаєш про зовнішність, то це доводить легковажність і дріб’язковість розуму.

— Нігті також, — Фрінгілла легенько примружила зелені очі, від яких ніщо ніколи не ховалося. — Не впізнаю тебе, моя дорогенька.

— Простого закляття, — холодно відповіла чародійка, — має тобі вистачити для зрозуміння, що то я, а не якийсь там доппельгенгер. Тож наклади такий чар, якщо мусиш. А потім перейдімо до того, про що я тебе просила.

Фрінгілла Віго погладила кота, який терся об її литку, муркотів і вигинав спину, роблячи вигляд, що то вираз симпатії, а не замасковане бажання, аби чорноволоса чародійка пішла геть із крісла.

— Тебе, — сказала не підводячи голови, — просив сенешаль Келлах еп Груффид, вірно?

— Вірно, — підтвердила стишеним голосом Ассіре. — Келлах провідав мене, був у розпачі, просив про допомогу, про заступництво, про порятунок для сина, якого Емгир наказав схопити, піддати тортурам і стратити. До кого він мав звернутися, як не до своячки? Мавра, дружина Келлаха, мати Кагіра, то ж моя племінниця, наймолодша дочка моєї сестри. Крім того, я нічого йому не обіцяла. Бо нічого у цій справі не можу зробити. Нещодавно мали місце обставини, які не дозволяють мені наражати себе на увагу. Поясни йому те. Але після того, як я вислухаю інформацію, яку я просила тебе зібрати.

Фрінгілла Віго крадькома перевела дух. Боялася, що подруга захоче лізти у справа Кагіра, сина Келлаха, від якої аж смерділо ешафотом. І що проситиме її про допомогу, відмовитися від якої вона б не зуміла.

— Десь у середині липня, — почала, — увесь зібраний у Лох Ґрімі двір мав можливість побачити п’ятнадцятирічну дівчину, начебто княжну Ціріллу, яку, зрештою, Емгир під час аудієнції уперто йменував королевою і приймав так ласкаво, що навіть розійшлися плітки про скоре одруження.

— Я те чула. — Ассіре погладила кота, який облишив Фрінгіллу й тепер намагався провести анексію її власного крісла. — Й далі говорять про той безумовно політичний мар’яж.

— Але тихіше й не так часто. Бо цінтрийку було вивезено до Дарн Ровану. У Дарн Ровані, як ти знаєш, часто тримають політичних в’язнів. А кандидаток на місце імператриці — куди рідше.

Ассіре не прокоментувала. Терпляче чекала, дивлячись на свої нещодавно вирівняні та налаковані нігті.

— Ти, безсумнівно, пам’ятаєш, — продовжила Фрінгілла Віго, — як три роки тому Емгир викликав нас усіх і наказав встановити місце перебування певної особи. На території північних королівств. Безсумнівно, пам’ятаєш, як він розсердився, коли нам те не вдалося. Альбріха, який пояснив, що на такій відстані не вдасться зондувати, не кажучи вже про те, щоб пробити екрани, вилаяв він останніми словами. А тепер слухай. Тиждень після славетної аудієнції у Лох Ґрімі, коли святкували вікторію під Альдерсбергом, Емгир побачив у залі Альбріха й мене. І удостоїв нас розмовою. Сенс його звернення, трохи спрощуючи, був такий: «Ви дармоїди, безпорадні особи й ледарі. Ваші фокуси коштують мені цілий статок, а вжитку з них — ніякого. Завдання, яке не здолала уся ваша славетна академія, звичайний астролог виконав за чотири дні».

Ассіре вар Анагід пирхнула легковажно, не перестаючи гладити кота.

— Я легко довідалася, — продовжила Фрінгілла Віго, — що отим астрологом-чудодієм був ніхто інший, як славетний Зартісій.

— А розшукувалася тоді ота цінтрийка, кандидатка на імператрицю. Зартісій її знайшов. І що? Став державним секретарем? Шефом Департаменту Неможливих Справ?

— Ні. Кинули його до ями вже за тиждень.

— Боюся, я не розумію, що те має спільного із Кагіром еп Келлахом.

— Терпіння. Дозволь мені йти крок за кроком. Це необхідно.

— Вибач. Слухаю.

— Пам’ятаєш, що дав нам Емгир, коли ми три роки тому починали пошук?

— Пасмо волосся.

— Вірно, — Фрінгілла потягнулася до кошелю. — Оце ось. Світленьке волосся, що належало до шестирічної дівчинці. Я зберегла решту. А варто тобі знати, що опіку над ізольованою цінтрійською княжною перейняла Стелла Конгрев, графиня Ліддерталь. Стеллі колись довелося отримати від мене кілька боргів вдячності, тому я без проблем отримала доступ до другого пасма волосся. Ось, того. Трохи темніше, але волосся із