Читати книгу - "Голова Мінотавра"

ворухнулася фіранка. Мокк повернувся на головну вулицю й зупинив екіпаж. Сів у нього й наказав візникові їхати на вулицю Жоґали, а потім завернути. Той зробив, як його попросили. Коли наблизилися до будинку, в якому мешкала Неробіш, Мокк звелів йому зупинитися й почекати. Візник, упевнившись, що клієнт знає, що за чекання треба платити, закуняв на козлах.

Мокк закурив цигарку й підняв комір пальта. Його гарний настрій де й подівся. Узагалі-то комісар сподівався такого прийому в підпільної акушерки, але вранці почувався таким щасливим, що не встиг продумати дієвої стратегії, вирішивши діяти ad hoc.[47] А зараз не знав, що робити. Його дратувала власна нерозважливість. Жодна баба, звідниця, котра робить підпільні аборти, не буде легковірною. Вона не дасть себе ошукати якоюсь сумнівною рекомендацією чи великими грішми. Занадто вже це ризиковано для неї. Мокк чудово усвідомлював ситуацію. Він також розумів, що через відсутність інших версій, мусить ходити по цих притонах, де збувають плід, розшукати потрібну йому бабелу, настрахати її й змусити виказати клієнта Марії Шинок. Думки про поразку Мокк відкидав. Без проблем потрапивши до першої звідниці, він утратив свій звичайний скептицизм. І лише тоді зрозумів, що в нього немає нічого, що примусило б її назвати прізвище клієнта Марії Шинок. У Катовицях Мокк не мав жодних лещат. Але що мені залишається, думав він з гіркотою, повернутися до Бреслау й там постати перед розгніваним обличчям начальства? Чи їхати до Львова, аби там вистежувати якогось математика? То вже краще сидіти в цьому екіпажі й пильнувати, чи та стара відьма кудись не подасться. А тоді обшукати її помешкання…

Візник захропів. На Жоґали ніхто не з’являвся. Це була мертва вранішня пора, коли чоловіки давно вже пішли на роботу до шахт, а їхні дружини ще не будили дітей до школи. Мокк відчув утому в м’язах, що свідчило про його неабияку фізичну активність уночі. Поправив комір. Навіть не помітив, як з рук випала цигарка, а важкі повіки заплющилися.

— Гей, пане! — візник термосив Мокка. — То ми їдемо чи ні? Тут не готель, тут не сплять!

— А вийшла із цього будинку бридка товста баба? — Мокк протер очі й відчув лють на самого себе.

— Та вийшла, вийшла! — візник здивовано дивився на нього. — Уже добрі десять хвилин минуло.

Мокк увіпхнув йому в долоню якусь монету й побіг брудним тротуаром. Зупинився біля дверей Неробіш і прислухався. Минали хвилини. На другому поверсі почулися сердиті жіночі крики й писклявий голосок дитини. Із внутрішньої кишені Мокк витяг відмичку й почав прокручувати її в замку під різними кутами. Бабела могла невдовзі повернутися, якщо, приміром подалася до крамниці. Незважаючи на холод, під Мокковим котелком зробилося волого. У будинку ставало чимраз гамірніше. Бряжчали тарілки, передражнювалися діти. Сталева петелька відмички об щось зачепилася. Мокк почув клацання замка. Десь нагорі розчинилися двері й діти голосно затупотіли по сходах.

Із коридору заходили відразу до кухні, так само, як і в помешканні Борецького. Мокк обережно пересувався між різними предметами, що лежали на підлозі. У квартирі панував розгардіяш і неймовірний сморід. На підлозі біля печі валялися цурпалки й вугілля. На плиті стояла каструля. Мокк зняв кришку й принюхався. Незважаючи на те, що він іще не снідав, нізащо не скуштував би цього супу. Він не лише відгонив розвареним часником, але й сама каструля мала вигляд, наче в ній були помиї. На лискучих засмальцьованих стінках застигли огидні патьоки якоїсь рідини. Сморід ганчірки, покинутої на плиті, нагадувала Моккові часи Першої світової війни, коли в окопах під Дюнабурґом він замість шкарпеток носив онучі. На підлозі стояла миска із брудною водою. Намагаючись обійти її, Мокк сперся на стіл і відчув, що його долоня прилипла до церати. Він розлютився.

— Коли вже мені так пощастило, що вдалося сюди потрапити, — зі злістю сказав він собі, — то… курва, що за печера! Усі люди Холеви разом взяті не здолали б обшукати її!

Сопучи від гніву, він поглядом шукав шафку, якогось сховку, сам не знаючи, що хотів би там знайти. Пройшов повз ліжко, на якому лежала червона перина без підодіяльника. Натиснув на ручку дверей, що провадили до кімнати.

У приміщенні, вікна якого виходили на цегляну стіну тісного подвір’я, Ернестина Неробіш, напевне, робила підпільні аборти. Посередині стояла вузенька кушетка, з-під якої виднів совок для сміття. Мокк витяг з кишені «Каттовіцер Цайтунґ», поклав її на сплямленому килимку з пасмами вати. Підняв край покривала на кушетці й побачив маленьку обтовчену миску у формі нирки. Її стінки були вкриті іржавими засохлими патьоками. Рвучко підвівся, затиснув носа й кілька хвилин прискорено дихав.

І враз йому здалося, наче він переживає deja vu. Перед ним, за скляними дверцятами буфета стояла течка. Чорна, з позолоченими металевими ріжками. Мокк підбіг до буфета й витяг її. Усередині знаходилися товсті картонні картки, на яких були приклеєні листівки з екзотичними пейзажами. На одній з них, на котрій виднів напис «Вітання з Бреслау», було зображено так добре знаний Моккові зоопарк. Він затремтів від збудження й глянув на корінець течки. Картка з описом умісту зникла, але на м’якому корінці відтиснувся напис, який і був на картці.

— Па-но-ве, — прочитав Мокк по складах.

Це польське слово було одним із декількох, котрі він знав. Воно видніло скрізь, де інформація про стать була істотною. Наприклад, над входом до чоловічих туалетів. Або на течках у шлюбному бюро замордованої Клементини Новоземської.

Львів, субота 13 березня 1937 року,

за чверть п’ята пополудні

Попельський добре знав околиці вулиці Жулінського. Колись він частенько тут бував у кнайпі ветеранів на вулиці Охронек, де працювали повії, такі старі, що у Львові про них співали:

Якась менда

пу залі сі швенда

і надаї сі тилько

ду Бабічка на шмельц.

Комісар знав цю пісню і для нього, як і для кожного львів’янина, не було таємницею те, що Бабічек продавав конину й найгірші ковбаси, тож порівняння когось із виробами Бабічека було страшною образою. Пісня ще лунала в його голові, та коли він опинився на Личакові, то розмірковував уже тільки про свою акцію, що мала увінчати важке й тривале слідство.

Коротка вуличка Жулінського знаходилася на околицях Личакова й починалася на Личаківській, за сто метрів від костелу кларисок. У наріжних будинках обабіч були дві кнайпи, Айнштайна й Кребса, а вулиця закінчувалася на Пекарській. Вона була забудована три- й чотириповерховими будинками, дерев на ній не росло майже зовсім. Триповерхова кам’яниця з номерами 10 та