Читати книгу - "Ґоморра"

Не знаючи нічого, окрім того, що вона їде. І це саме по собі вже було добре. А Ніко явно ні про що не думав; мати заткнула йому рота черговою пляшечкою молочно-фруктового коктейлю, щоби він набирав вагу. Щоб малому було легше пити, мій батько забрав у нього м’ячик і поклав йому під ноги, але Ніко щосили хвицнув його ногою, і той поскакав, ударяючись об литки та черевики людей у натовпі. Батько побіг підібрати його. Знаючи, що Ніко за ним спостерігає, він жартома удав, що робить фінт, обходячи, як вправний форвард, якусь черницю, але м’яч поскакав далі. Хлопчик розсміявся. Мабуть, сотні литок, які оточили його з усіх боків, здавалися йому лісом із ніг та сандалів. Йому подобалося спостерігати, як його батько — наш батько — натужно намагається спіймати м’яч. Я підняв руку помахати йому на прощання, але нас розділила стіна із плоті. Він застрягнув там на добрі півгодини, не менше, тому не було сенсу його чекати. Та й часу я не мав. Мені навіть його силуету вже не видно було — його проковтнуло черево юрми.

А Маріано таки зустрівся з Калашниковим. Цілий місяць подорожував він Східною Європою. Побував у Росії, Румунії та Молдавії. То була винагорода від клану. Я знову зустрівся з ним у тому ж самому барі, що на Казаль-ді-Прінчіпе. Маріано мав при собі стос фотографій, перетягнутих гумовою стрічкою, як бейсбольні картки. То були фото з автографами. Перед тим, як повернутися додому, він надрукував сотні фотографій Михайла Калашникова в його радянській військовій уніформі, з грудьми, увішаними нагородами. Серед них були орден Леніна, медаль на честь завершення Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки та орден Трудового Червоного Прапора. Маріано познайомили з генералом якісь росіяни, що мали спільний бізнес з кланами Казерти.

Михайло Тимофійович Калашников мешкав зі своєю дружиною в державній квартирі в Іжевську, колишньому Установі, у місті біля підніжжя Уральських гір, яке не з’являлося на мапах аж до 1991 року. В колишньому СРСР було багато секретних міст. Калашников був великою принадою цього міста. Він став чимось на кшталт приманки для елітних туристів, тому спеціально для нього було встановлено прямий телефонний зв’язок з Москвою. Готель побіля його будинку, той самий, де зупинився Маріано, заробляв грубі гроші, даючи притулок палким прихильникам конструктора, яким доводилося чекати, поки той не повернеться з чергової поїздки Росією чи просто поки не підійде їхня черга на аудієнцію. Коли Маріано увійшов до помешкання генерала, в руках він тримав відеокамеру, і Калашников дозволив йому користуватися нею за умови, що знятий фільм не буде оприлюднений. Вочевидь, Маріано погодився, прекрасно знаючи, що особі, яка організувала зустріч, відомі його адреса, номер телефону та зовнішність. Маріано подарував Калашникову пінопластовий куб, запечатаний стрічкою із зображеними на ній буйволячими головами. Цю коробку з mozzarella di bufala, тобто з буйволячим сиром, він привіз у багажнику свого авто аж з міста Аверса.

Маріано показав мені відео свого візиту до Калашникова на маленькому екрані, що розкривався збоку його відеокамери. Зображення стрибало, а зум-ефект спотворював відстань та предмети. То було як шкільне відео, зняте в поході під час бігу та стрибків. Будинок Калашникова нагадував «дачу» сепаратиста Дженнаро Маріно МакКея, а може, то просто був класичний варіант, але це була єдина дача, яку я бачив на власні очі, тому помешкання Калашникова і здалося мені копією. Стіни були завішані репродукціями картин Вермеєра, меблі — геть заставлені кришталевими та дерев’яними дрібничками, а кожен квадратний дюйм підлоги — застелений килимами. В якийсь момент зйомки генерал закрив об’єктив камери рукою. Маріано розповів мені, що він, безцеремонно тиняючись зі своєю камерою, забрів до кімнати, зйомку якої Калашников ні за що не захотів дозволяти. В маленькій металевій шафі на стіні, чітко видимий крізь армоване скло, висів перший АК-47, прототип, створений на основі креслень, що їх, згідно з легендою, старий генерал — тоді молодий, нікому не відомий лейтенант — зробив на обривках паперу, одужуючи в шпиталі після кульового поранення. Йому дуже хотілося створити зброю, яка зробила б непереможними замерзлих та голодних солдат Червоної армії. То був найперший АК-47, схований від чужих очей як перший десятицентовик, зароблений дядечком Скруджем МакДаком; знаменитий Номер Перший, який він зберігав у броньованій скриньці подалі від загребущих пазурів Меджіки Де Спелл. Вона була безцінною, та модель. Багато людей ладні були віддати все за цю військову реліквію. Коли Калашников помре, вона опиниться на аукціоні Крісті — як полотно Тиціана чи олівцеві рисунки Мікеланджело.

Маріано пробув у помешканні конструктора увесь ранок. Напевне, росіянин, який познайомив його, був досить впливовою фігурою, бо генерал влаштував йому надзвичайно теплий прийом. Відеокамера продовжувала знімати, навіть коли вони сіли за стіл, і крихітна бабця розкрила коробку з моццареллою. Вони їли її з величезною насолодою. Водка та буйволячий сир. Маріано хотів усе це записати, тому встановив камеру в голові столу. Йому хотілося мати доказ того, що генерал Калашников скуштував сир, вироблений на молочарні його боса. На задньому плані в об’єктив потрапили також фотографії дітей в рамці. І хоча мені й хотілося, щоб це відео скінчилося якомога скоріше, бо воно вже встигло мені обриднути, я не втримався і спитав: «Маріано, невже в Калашникова так багато дітей та онуків?» «То не його діти! Всі ті фото прислали йому звідусіль різні люди. На них — їхні діти, названі на його честь, тому що автомат Калашникова врятував цим людям життя; або просто тому, що батьки цих дітей його обожнюють».

Подібно до лікаря, що зберігає на полицях свого офісу фотографії врятованих ним дітей як свідчення свого професійного успіху, генерал Калашников зберігав у своїй вітальні фотографії дітей, названих на честь його творіння. Один відомий партизан з народного руху визволення Анголи якось сказав італійському репортеру: «Я дав своєму сину ім’я Калаш, бо воно — синонім свободи.

Народився Калашников у 1919 році, а зараз він — моложавий та жвавий дідуган. Його скрізь запрошують, як пересувну ікону, що замінює собою найвідомішу штурмову гвинтівку в світі. Перед тим як залишити збройні сили за віком, він отримав генеральську пенсію 500 рублів, що на той час становило приблизно 500 доларів США. Якби Калашников зміг запатентувати свій винахід на Заході, то він, безперечно, став би одним з найбагатших людей у світі. Точні цифри невідомі, але загалом було випущено приблизно 150 мільйонів «калашникових» різних моделей, базованих на оригінальній конструкції, створеній генералом. Навіть якби він заробив один долар на кожному