Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Дерева були схожі на комах, їхнє довге чіпке коріння чіплялося за каміння, хапалося за верес, опираючись натиску південно-західного вітру.

— Що з ними? — прошепотіла Мумі-мама, дивлячись на Тата. — Чому вони так поводяться?

Мумі-тато стиснув зубами люльку, розпачливо шукаючи відповіді на Мамине запитання. Неймовірно прикро визнавати свою неспроможність, кажучи: «Я не знаю». Незрозумілі речі, що відбували навколо, виснажили його до краю.

Зрештою він сказав:

— Таке відбувається ночами… нічні переміни, розумієш?

Але Мама нерозуміюче витріщалася на нього.

— Можливо… — вів Тато далі, хвилюючись. — Я маю на увазі, що під покровом темряви відбуваються якісь таємничі зміни… Якщо ми також вийдемо у пітьму й тим самим поглибимо все, тобто сум’яття, то воно набере таких розмірів, що не зможе влягтися до ранку, коли ми прокинемося…

— Але ж, любий, — стурбовано урвала його Мумі-мама.

Мумі-тато почервонів як буряк.

По довгій хвилі зніченої мовчанки озвався Мумі-троль.

— Вони бояться, — пролепетав він.

— Гадаєш? — вдячно підхопив Тато. — Ти щось там казав…

Тато обвів поглядом перериту землю навколо. З-над моря повтікали всі дерева.

— Я зрозумів! — скрикнув Мумі-тато. — Вони бояться моря! їх налякало море… Я відчував, що щось відбувається, коли блукав поночі островом. — Тато розгорнув свій зошит у цератовій обкладинці й заходився його гортати. — Ось тут я щось занотував уранці… заждіть хвильку… Мені треба все гарненько обдумати…

— І довго таке триватиме, як ти гадаєш? — запитала Мумі-мама.

Але Тато уже крокував до маяка, запхавши носа у свої нотатки. По дорозі він перечепився через якийсь кущ і невдовзі зник серед ялинок.

— Мамусю, — озвався Мумі-троль. — Як на мене, немає жодних підстав хвилюватися… Вони собі побігають трохи, а потім знову пустять коріння і ростимуть далі.

— Ти так думаєш? — ледь чутно мовила Мама.

— Може, вони стануть живоплотом навколо твого садочка, — спробував фантазувати Мумі-троль. — Уявляєш, як буде гарно: маленькі берізки з ніжно— зеленими листочками…

Мумі-мама недовірливо похитала головою і рушила в бік маяка.

— Дякую, що розраджуєш мене, — сказала вона, — але мені не подобається, що природа поводить себе так неприродно. Такого ніколи не було вдома…

Мама вирішила побути трохи у своєму садку, щоб заспокоїтися.

Мумі-троль звільнив вільху від мотузки, якою вони прив’язували «Пригоду». Південно-західний вітер подужчав, хоча осіннє небо було ясне й прозоре; хвилі прибою біля західного мису, убрані в біле шумовиння, накочувалися вищими, ніж будь-коли, валами. Мумі-троль побрів островом, ліг у вересі й відчув, що на душі у нього стало затишно і майже радісно. Нарешті вони помітили Зміни. Це було великою полегкістю для нього.

Заблукалий джміль лагідно тицявся у квіти вересу. Верес нічого не боявся, буяв собі, ніби нічого й не трапилося. Може, тут побудувати собі хатинку… Зовсім низеньку. І викласти пласким камінням землю перед порогом…

Мумі-троль прокинувся від того, що сонце зайшло у тінь великої хмари. Над ним схилився Тато й стурбовано дивився на синочка.

— Як у тебе справи? — запитав Мумі-троль.

— Ніяк, — відповів Тато і сів поряд. — Ця історія з переселенням дерев ламає усі теорії. Тепер я ще менше розумію море. Не бачу жодного взаємозв’язку, — він зняв з голови капелюха Наглядача маяка і заходився його м’яти в лапах, то згортав, то розгладжував. — Розумієш, весь сенс полягає у тому, щоб відкрити потаємні закони моря. Я повинен їх збагнути, щоб полюбити море. Я ніколи не почуватимуся щасливим на цьому острові, якщо не полюблю моря…

— Те ж саме з живими істотами, — жваво підхопив розмову Мумі-троль, підводячись з вересового ложа. — їх треба любити, ось що я мав на увазі…

— Море щоразу поводиться по-іншому, — вів далі Тато. — Як йому заманеться, то так, то інак… Цієї ночі воно налякало увесь острів. Чому? Що трапилося? Я не бачу жодної логіки. А якщо вона й існує, то я її не розумію.

Тато запитально глянув на Мумі-троля.

— Переконаний, ти збагнув би її, якби така логіка існувала, — впевнено сказав Мумі-троль. Він страшенно пишався, що Тато розмовляв з ним про глобальні, дуже важливі речі, і докладав неймовірних зусиль, щоб зрозуміти, про що ж мова.

— Ти так гадаєш? — запитав Тато. — Вважаєш, жодної логіки не існує?

— Без сумніву! — відповів синок, розпачливо сподіваючись, що дав правильну відповідь.

Кілька чайок злетіли на мисом і з ячанням закружляли понад островом. Прибій глухо гуготів десь під ними, здавалося, що то дихає море.

— Якщо так, то море живе, — міркував уголос Мумі-тато. — Гаразд, припустимо… Отже, воно поводиться, як йому заманеться… його неможливо збагнути… Якщо ліс боїться моря, то значить — воно жива істота?

Мумі-троль кивнув, йому аж в горлі пересохло від хвилювання.

Тато якийсь час помовчав, а потім, підвівшись, сказав:

— Отже, це море дихає в Чорному Оці. Море смикає за мотузку лота. Усе ясно… Море зруйнувало мій хвилеріз тільки, щоб мене подражнити, загатило водоростями мої неводи, спробувало розтрощити нашого човна… — Тато дивився собі під ноги, наморщивши носа. Враз він просвітлів і з великою полегкістю мовив: — І не треба нічого розуміти! Просто у моря прикрий норов…

Мумі-троль бачив, що Тато розмовляє сам із собою, то й не встрявав. Він дивився Татові услід, коли той рушив у бік маяка, покинувши у вересі свого зошита в цератовій обкладинці.

Морських птахів у повітрі побільшало. Вони хмарою заслонили небо й відчайдушно ячали. Мумі-троль ще ніколи не бачив стількох птахів нараз. Були серед них і менші пташки, що очманіло кидалися з боку в бік, а з довколишніх острівців налітали нові зграї. Мумі-троль дивився на них, розуміючи, що й вони втікають від Мари та її стужі, але допомогти їм не міг. Та й навіщо, зрештою. Головне, що Тато розмовляв із ним, наче з дорослим, і це сповнювало гордістю його серденько.

Біля підніжжя маяка стояла решта його родини, спостерігаючи за птаством, яке заполонило своїм страхом усе небо. Раптом уся велетенська зграя повернула у море і миттю зникла, залишився тільки шум прибою.

Хвилі ревіли несамовито, біле шумовиння літало над островом, немов сніг, велетенські хвилі біля західного мису здіймалися, наче білі дракони з роззявленими пащеками.

«Ото вже Рибак задоволений», — подумав собі Мумі-троль.

І раптом — бетонний будиночок Рибака перевернувся, а наступна хвиля розтрощила його вщент. Мумі-троль усе бачив на власні очі.

Рибак вихопився з дверей і замиготів у білому шумовинні, схожий на стрибучу скіпку. Він заповз під свого човна, перевернутого догори кілем високо на березі. Від хатини на мисі й