Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Але тому що вітер дув ззаду, він не затримував нашого руху, навіть підганяв тварин, і на дев'яту годину ранку ми завершили перехід і спинилися в невеликому оазисі серед голих горбів. Швидко розв'ючили верблюдів і повкладали їх серед заростей чию спиною до вітру, коней залишили під сідлами, а самі, повкривавшись кожухами, примостилися поміж тюками, з яких зробили стіну, що захищала від вітру. Нап'ясти намет і розкласти вогонь не було можливості, і ми проспали години зо дві або три, поки буря перед полуднем ущухла. Тоді тварин відпустили на пасовище, поставили намет і на вогні заходилися зразу варити обід і чай.

Надвечір я захопив рушницю і пішов поблукати по горбах навколо оазиса, маючи намір підстрелити зайця або кеклика. Незабаром мою увагу привернули схили горбів. На них темніли такі ж великі ніші, які я вперше побачив біля ріки Аргалти в Джаїрі під час поїздки за закопаним золотом, а потім не раз спостерігав на гранітних горбах. Одна ніша вже втратила своє склепіння і являла собою немовби глибоке крісло з високою спинкою і бічними ручками, ніби навмисне приготовлене для відпочинку подорожнього. Я сів у нього і в своєму жовтому монгольському халаті, певно, став непомітним, бо трохи згодом по улоговині між горбами до мене спокійно підійшли три антилопи, що прямували на вечірній водопій до джерела. Коли я поворухнувся, приставляючи рушницю до плеча, вони на мить зупинилися, кроків за двадцять від мене, підвели голови і розчепірили вуха. Я, звичайно, скористався з цього і вистрелив; перша антилопа впала, убита наповал, інші, зрозуміло, рвонулися великими стрибками і зникли за горбами.

Якби я не сів у нішу, а продовжував іти по улоговині, антилопи помітили б мене здалека і не дали б підійти. Задоволений вдалим полюванням, я потяг здобич до намету. Лобсин, оглянувши антилопу, вигукнув:

— Це не дзерен, це хара-сульта!

— А яка між ними різниця? — спитав я.

— Дивись, у цієї кінчики рогів тільки трохи загнуті всередину, а у дзерена — загнуті більше. Хвостик у дзерсна жовтий, як і все тіло, а у цієї — чорненький. Тому її і звуть — чорнохвоста.

— А м'ясо у них, певно, однакове?

— Однакове, але хара-сульту монголи чомусь більше шанують, може, тому, що вона трапляється рідше.

Антилопу довелося оббілувати і покласти на іГюк. Роги я взяв собі, а шкуру сховав Лобсин, примовивши:

— Ось тобі буде килимок до ліжка, коли ми вичинимо її вдома.

Через цю затримку ми вирушили в путь трохи пізніше, коли сонце вже зайшло.

А втім, цей перехід був невеликий, і після нічного відпочинку без розв’ючування ми вже на світанку прийшли до місця чергової стоянки, де обід і вечеря у нас були чудові — суп з дикою цибулею, смажена печінка, шашлики.

На останній ночівлі перед поворотом дороги на південь до озер в пониззі Едзін-Голу нас трохи було не відвідали неждані гості.

Ми тільки що прибули на місце, розв'ючили верблюди, розсідлали коней, але ще не відпустили їх на пашу. Намет не ставили, а розклали вогонь, щоб швидше закип'ятити чай І зігрітися після нічного холоду. Сонце ще не зайшло, ледь-ледь світало. Ми сиділи біля вогню, верблюди лежали, коні стояли серед високого чию, тим-то здалека нас зовсім не було видно. Нараз обидва хлопчики і Лобсин підвели голови і прислухались.

— Сюди скачуть коні зі сходу, — сказав Лобсин. — Чи не дикі?

Тепер ї я розслухав тупіт багатьох копит по щебеню пустині, схопив рушницю, перевірив, чи заряджені обидва стволи кулями і причаївся за найближчим снопом чию. По пустині риссю бігло штук з тридцять тварин, але якраз на фоні яскраво освітленого сонцем горизонту, тому видно було тільки темні силуети. Вони ще були кроків за триста від мене.

— Ну, це кулани! — вигукнув, підходячи, Лобсин.

— Звідки ти знаєш?

— Дикі коні такими табунами не бігають. Жеребець веде за собою штук п'ять-сім кобил, зрідка десять. А кулани ходять табунами в двадцять-тридцять голів і більше.

Але кулани, очевидно, вже відчули запах диму від нашого вогнища, перейшли на крок і, нарешті, зупинились кроків за шістдесят від нас, підвели голови і вуха. Вожак хрипів, бив копитом, очевидно, сердився, що не можна підійти до водопою, поблизу якого ми розташувались. Тепер можна було розглядіти, що вуха у них довші, ніж у коней, а хвости, якими вони розмахували, дуже ріденькі. Хоч відстань була велика для моєї рушниці, я все-таки вистрелив. Весь табун шарахнув і круто повернув направо, на північ, де зводились високі горби. На місці, де він стояв, піднявся лише стовп пилу.

— Чи не підійдуть вони пізніше ще раз? Адже їм хочеться пити, — спитав Очир.

— Навряд! Якби Хома не стріляв, вони б, може, прийшли, а тепер налякані і спробують прийти хіба що вночі.

Залишитися на ніч ми не могли. Ще треба було зробити великий безводний перехід на південь від горбів, де ми стояли, до нижньої течії Едзін-Голу.

Ще вдень ми з Лобсином з вершини високого горба, що поблизу стоянки, оглянули характер місцевості, по якій мали йти вночі. Горби закінчувались недалеко на південь, і далі простягався великий бель — чорна пустиня, поборознена жовтими стрічками сухих русел, яка мало-помалу знижувалась. В далечині бель упирався в пасмо дрібних горбів, за якими в двох місцях ледве можна було розглядіти сріблясту поверхню озер — праворуч Гашіун-Нура, ліворуч Сого-Нура, в які впадали рукави ріки Едзін-Гол. Біля озер ночувати не можна було: вода в них гірко-солона і, як повідомили нас монголи Чорного лами, підійти до води неможливо — береги облямовані широкою смугою грузького мулу. Ми мусили пройти поміж озерами до того рукава ріки, який впадав у Сого-Нур, і лише там могли знайти воду, корм і паливо. Виступивши після заходу сонця, ми мали йти по белю, коло півночі дістатися до горбків, зробити там привал години на дві і потім на світанку пройти поміж озерами і після сходу сонця добратися до ріки.

Так ми й зробили; смерком вийшли з горбів нашої стоянки, відмахали верст з двадцять п'ять по чорному белю, поволі спускаючись по ньому; зупинилися серед горбочків, де навесні, як ми розпиталися, могли б знайти воду маленького джерела, що літом пересихало, і деякий корм, потім продовжували спускатися у велику западину обох озер, удосвіта були в проміжку між ними і годині о дев'ятій ранку зупинилися на березі невеликого потоку брудножовтої води, облямованого кущами тамариску та тростями тростини. Палива — засохлих кущів тамариску на піщаних горбах в стороні від русла було досить; тростина, ще