Читати книгу - "Биті є. Гоцик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так! Зачекай! Зараз! – закричав, сам себе здивував безмежно. Справді? Зараз і полізе у воду?
Сонце котилося з небес, прозоре синє море потемнішало, тільки на поверхні – м’які рожеві відблиски. Ілія перехрестився подумки, ступив у воду. «Я… не бухгалтер! Не бухгалтер!» – підхльостував себе подумки. Бив ноги об гостре каміння, бовтався у хвилях, та сунув до брили. Дошкрібся, ухопився за край брили, усміхався, як дурний.
– Я… донесу тебе. До берега! – натхненний.
Ізідора розсміялася задьористо.
– Спочатку дожени!
Стрибнула з брили у хвилі, попливла до берега. «Вона… замордує мене. До смерті…» – подумав Ілія. Здивувався. Твердження не викликало розпачу, тільки всеохоплюючу безмежну радість.
Вікна навстіж – від моря прохолода. Ніч перемішує тишу зі стрекотінням цвіркунів, тихим шелестом дерев. Море завмерло. Перша ніч… без Гоцика.
Ізідора врешті вдяглася. Довгий до п’ят бавовняний сарафан – білий, укритий дрібними компромісними квіточками, коливається від кожного кроку.
Ілія безпорадно завмер у плетеному кріслі, спостерігає: Ізідора кружляє просторою вітальнею з каміном, топче коров’ячу шкуру, кинуту біля нього. «Ні! – переконує себе подумки. – Нізащо першим не заговорю про Гоцика. Нема його. Щез. Тільки я… Й Ізідора».
Ізідора чує Іліїні думки. Завмирає, дивиться на нього уважно. «Ані слова про нього! Ані слова!» – наказують її очі.
– Корюся… – шепоче Ілія.
– Що?!
Ізідора рвучко подається до Ілії, падає на коліна перед плетеним кріслом, обхоплює його ноги руками, кладе голову на Іліїні коліна.
– Люблю тебе… – шепоче вперто. – Ти мій…
Ілія задихається. Торкається долонею шовковистого чорного волосся, веде по ньому ніжно, тремтливо.
– Розкажи мені… – наказує Ізідора.
– Що? – хрипить, голосу свого не чує.
– Головне…
– Я… кохаю тебе. Безмежно і… назавжди, – слова ллються всупереч наказам і лівої, і правої півкуль Іліїних мізків. – Ти… єдина. Прекрасна… Жадана…
– Добре, – буденно киває Ізідора.
Підхоплюється. Сміється. Куйовдить руками довге чорне волосся, наче струшує з нього залишки Іліїних пестощів. Біжить до сходів. Завмирає біля них. Усім тілом обертається до закляклого у кріслі хлопця.
– Добраніч, Іліє! – вимовляє сухо. Зникає на другому поверсі.
Підлога під кріслом – гойд-гойд. Ілія впивається пальцями в тугу лозу билець, нахиляється вперед, до власних колін. Думок немає. Жодної.
Першу ніч без Гоцика Ілія проведе тут. У плетеному кріслі біля коров’ячої шкури. Без сну. «Тільки б не покинула мене! Тільки б не покинула…» – билося.
Ані жестом, ані раптовим полохливим поглядом Ізідора намагалася не виказати упертого сердечного сподівання: Гоцик обов’язково повернеться. Щоранку легким пір’ячком злітала з другого поверху на кухню. Дзеленчала каструлями-пательнями.
– Ей! Іліє! У нас є салат рокет?
– Що це?
– І анчоусів немає?! – запитання вихлюпувалися бурхливим потоком.
Жбурляла каструлі на мармурову робочу стільницю біля плити.
– Ні! Це неможливо! Сьогодні готуватимеш ти!
Ілія усміхався винувато: вчора їй зажадалося артишоків. Здолав три кілометри до селища за півгодини, розшукав. Он вони… І досі валяються у корзині біля вікна.
– Анчоуси? Не проблема.
– І салат рокет! – гукала услід, коли Ілія уже мчав геть від дому.
У селищі звикли до дивного чужинця – ледь не щодня скуповував продукти. З ґанку нотаріальної контори Ілію виглядав синьйор Костелло, щоб повідомити: з дня на день з’явиться хазяїн будинку. То купуватимете? Бо оренда орендою, а перспективи розуміти потрібно.
Ілія приготувався добряче поторгуватися. Відверто здивувався ціні – півмільйона євро, спробував опустити хоча би до чотирьохсот, та нотаріус Костелло лише плечима знизав: хазяїн не погодиться. Разом із садибою продається десять гектарів землі. А це – вельми приваблива перспектива. Ніяких сусідів.
– Без сторонніх очей… Це добре, – сказав Ілія. Уявив голу Ізідору – біжить до моря, падає у хвилі.
– Ізідоро… Завтра… Підеш зі мною до селища?
Сиділи за столом, навпроти одне одного, як вороги. Посередині парував таріль із запеченою свининою.
– Навіщо?
– Дім купуватиму, – видихнув. Завмер.
Боявся тих слів. Зараз зійде з лиця, зведе брови, зиркне гнівно. І – прощавай… Ізідора завмерла, кинула швидкий погляд на стару Гоцикову футболку – валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. З того самого дня, як пішов, і валялася. Ілія не чіпав, Ізідора обходила, як чуму. Та той швидкий полохливий погляд змусив Ілію затремтіти. Чекає? Чекає…
– Купуй, – Ізідора уже дивилася Ілії у вічі, усміхалася.
Він… все мріяв: куплю дім, пригадаю Ізідорі її ж слова. «Мужчина кохану у свій дім веде… А дарують доми шльондрам!» Вона ж не забула? Як пояснити їй: кохана, ти хазяйка у моєму домі… А хочеш – подарую! Ти як… хочеш?!
Ізідора шаленіла – геть нічого не зрозуміти. То затихала, чи дихає – не почути, застигала на вежі, вдивлялася у жовту стрічку дороги. То раптом захлиналася від сміху, обіймала Ілію, притискала до себе жагуче: ти мій?
– Ізідоро…
Після одного такого вибуху – цілувала в губи посеред просторої вітальні біля каміна, відірвалася, примружила очі лукаво, побігла до спальні – не витримав. Пішов услід. Біля причинених дверей Ізідориного прихистку зупинився, тремтячими руками стягнув файні смугасті шорти разом із трусами, задихнувся і рвучко розчахнув двері.
Нага Ізідора сиділа на ліжку, склала долоні молитовно, дивилася у стелю, шепотіла щось вистраждано, жагуче. Озирнулася – брови злетіли. Розсміялася – аж відлуння попід стелею. Зіскочила з ліжка, ухопила черевик… Як жбуроне в Ілію!
– Геть! – закричала.
…Голий Ілія лежав посеред вітальні на коров’ячій шкурі. Жорстка щетина колола живіт. Пахла… Гоциком.
– Ненавиджу, ненавиджу… – шепотів, ковтав сльози.
Дочекався ночі, вдягся у дитячій кімнаті, зазирнув до Ізідориної спальні – дівчина спала, усміхалася уві сні. Ілія перехрестив її спустошено: щасти тобі. Віднайшов лопату, що придбав у селищі. Оте й лишилося від мрій: відкопати скарби і зникнути.
Навіть дошкандибав до тополі. Навіть відкинув руками кілька важких каменюк. Озирнувся на дім. Та як же він без Ізідори?…
На ранок смажив яєчню, вислуховував бурхливі спалахи Ізідориного гніву, що цього ранку їй знову чогось не вистачало, усміхався зажурено.
– Ізідоро… Я кохаю тебе. Я тебе ніколи не покину, – сказав.
Ізідора замовкла на півслові. Опустила голівку – чорне волосся закрило біле личко.
– Ти… смажиш яєчню? – мовила. – Я дуже люблю яєчню.
І хоч горло собі поріж! Дні минали, випробовували Іліїну волю відчайдушним божевіллям. «Дім… Куплю дім і все зміниться!» – тулився на жорсткій коров’ячій шкурі, замість розкинутися на білих простирадлах широкого ліжка. Марив мріями… Ізідора полюбить… Ілію.
Придбання старовинного триповерхового кам’яного будинку, більше схожого на палац, круглої вежі край крутого берега, кам’янистих десяти гектарів з оливковими садами на горизонті на коротку мить заполонили Іліїне серце бурхливою радістю.
Мамо рідна! У тісній
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.