Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Так і зробили. Вовк перекинувсь панною, дурень узяв його, підвів до сторожі та й проміняв на коня до половини золотого, до половини срібного.

Потім посадив на коня панну, ту, що вкрав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці. А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати. От наївсь наш вовк гарно та й каже їм:

— Випустіть мене трохи погуляти.

Вони й випустили його, та тільки що випустили — він зараз і перекинувсь вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі й наздоганяє дурня аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:

— Я ж знову перекинусь конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи, а то брати уб’ють тебе.

Дурень так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і дременув. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну, та й сів відпочити, а коня пустив пастись. Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить його:

— Не засни ж, будь ласка, а то брати уб’ють тебе і мене.

Коли дивиться вона: їдуть два парубки, вона зараз до дурня — аж він уже спить. Давай вона його будити: будила-будила — ніяк не розбудить. От під’їхали туди ж і ті парубки.

— Дивись-но, — каже один, — це ж наш брат-дурень. Давай уб’ємо його, а коня, жар-птицю і красну дівицю візьмемо собі.

Так і зробили, як сказали: убили брата і покинули там, а коня, жар-птицю і красну дівицю узяли та й поїхали. Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж дурня вже клює сорока, а гадюка ссе з нього крові. От він зараз гадюку убив, а до сороки й каже:

— Як ти мені не принесеш води цілющої й живущої, то й тебе уб’ю.

— В чому ж я тобі принесу? — питає сорока.

Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив’язав сороці до однієї ноги, другу до другої, та й пустив її. На другий день прилітає вона до нього в полудень і приносить воду. Тоді він узяв полив дурня цілющою водою, зцілив його, а далі — живущою — оживив.

— Та й довго ж як я спав, — каже дурень.

— Якби не я, заснув би ти навіки, — обізвавсь вовк. — Сідай швидше та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною.

Сів дурень на вовка і поїхали.

Приїжджає додому, коли дивиться — стоїть перед гайком коляска; а в тій колясці запряжений його кінь, до половини золотий, до половини срібний. Як побачив його кінь той, так і кинувсь до нього, поволік з собою і коляску ту, а як побачила його жар-птиця у вікно, — так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана, — їхати до вінця. Як угледіла ж вона дурня — зараз до нього так і кинулась.

— Ось хто мене вкрав, — каже, — за нього й вийду.

Дивиться на це диво батько і сам не знає, що воно робиться. Тут дурень і розказав йому все дочиста, як було діло. А батько йому й каже:

— Роби ж з братами, що хочеш…

Тоді дурень поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові зжарив цілого барана. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Три брати й грабіна

Жив собі чоловік багатий. Мав трьох синів. Два старших були дуже мудрагелі великі, а третій — придуркуватий Іван.

Два мудрі парубочили, поміж людей ходили, а Іван по господарці роботу мав.

Якось мудрі брати вчули, що недалеко в одного граб’я вчутилася дочка, що була дуже добра картограйка. Приїде хлопець її сватати, а вона каже сісти з нею в карти грати. Виграє гроші, виграє коня, тоді на хлопця грає. Виграє хлопця й забирає собі — робить його невільником.

З цілого світу їхали грати з грабіною, а вона всіх полонила. Сказала грабіна колючим дротом обгородити велике поле, поставила вартових, і ті хлопці-невільники, які самі себе програли в карти, тягають на полі дерев’яний плуг — орють, сіють, жнуть, молотять і з голоду вмирають. Вона всякі кари на них напускає.

Ось старший із мудрих синів Петро й каже:

— Тату, дайте мені грошей, коня, поїду і тоту грабійську дочку провчу. Виграю її в карти, аби над хлопцями не знущалася, не насмівалася.

Тато відмовляє:

— Сину, не зачіпайся з нею, бо то пані з панів, а ми — івани з іванів.

— Тату, я все одно їду.

Сів син на коня — поїхав. Грабіна засміялася, запросила до столика. Сів Петро грати — програв гроші, програв коня; вже мече карти на себе. Виграла вона і його в карти. Закликала слуг, запровадили і його на той город. А там хлопців так погано годують, що вони ледве ноги тягають. Хто новий приходить, того в плуг запрягають, аби тягав. Кається Петро:

— Ой то добре тато мені говорив, а я не послухав.

Каже татові середущий син Василь:

— Поїду я до грабіни свого брата відіграю, аби не тягав полем дерев’яного плуга.

— Синку, поїдеш і пропадеш.

— Ні, тату, я маю надію, що відіграю брата.

Дав тато синові багато золота, дав коня — поїхав Василь. Сів грати з грабіною. Програв усе золото, програв коня, програв себе, схопили його слуги, кинули за колючий дріт до брата, запрягли в дерев’яний плуг.

А дурний Іван мовчав та підсміхався, нарешті каже:

— Тату, грошей не хочу, лише дайте коня. Я поїду, може, мої брати будуть дома.

— Йди-йди, придурку. Ще й ти пропадеш за колючим дротом.

Не пускає тато. А мама свариться:

— Та який ти ґазда? Дозволив дітям їхати в світ з якоюсь грабіною змагатися та й діти пропали! Що ти за батько? Яка в тебе совість?

Поки тато з мамою сварилися, дурний Іван пішов до стайні, вивів коня, сів і каже:

— Тату, я поїхав братів визволяти!

Тато вибіг надвір, а за дурним —